Як тільки Дон Жуан спустився до Аїду
І за проїзд обол Харону заплатив,
Кремезний той жебрак із урочистим видом,
Мов гордий Антисфен, умить на весла сів.
З обвислими грудьми, нагі і розпростерті,
Під небом непроглядним корчились жінки,
І наче від худоби, що приносять в жертву,
Тягнувся їхній рев по березі ріки.
Кмітливий Сґанарель оплати домагався,
Тим часом Дон Луїс тремким перстом услід
Показував мерцям синка, що насміявся
Із батьківських сивин, занапастивши рід.
Жалобна і худа незаймана Ельвіра
У мужа, що її зганьбив на цілий світ,
Вимолювала знаку щирої довіри
І ніжності, якими він скріпив обіт.
Камінний чоловік, закутий в лати сірі,
Повз видива човном у темінь керував;
А Дон Жуан мовчав, підпершись на рапіру,
І, дивлячись у вир, на дійство не зважав.
***
Don Juan aux enfers
Quand Don Juan descendit vers l'onde souterraine
Et lorsqu'il eut donné son obole à Charon,
Un sombre mendiant, l'oeil fier comme Antisthène,
D'un bras vengeur et fort saisit chaque aviron.
Montrant leurs seins pendants et leurs robes ouvertes,
Des femmes se tordaient sous le noir firmament,
Et, comme un grand troupeau de victimes offertes,
Derrière lui traînaient un long mugissement.
Sganarelle en riant lui réclamait ses gages,
Tandis que Don Luis avec un doigt tremblant
Montrait à tous les morts errant sur les rivages
Le fils audacieux qui railla son front blanc.
Frissonnant sous son deuil, la chaste et maigre Elvire,
Près de l'époux perfide et qui fut son amant,
Semblait lui réclamer un suprême sourire
Où brillât la douceur de son premier serment.
Tout droit dans son armure, un grand homme de pierre
Se tenait à la barre et coupait le flot noir;
Mais le calme héros, courbé sur sa rapière,
Regardait le sillage et ne daignait rien voir.
— Charles Baudelaire
