Чому ми брешемо усі?
Чому не можем не брехати?
Чому життя немає без брехні?
Чому ось так ми маєм виживати?
А де ж життя? Де справжня доля?
Де місяць тихий в глибині ночей?
Де сонця правда? Де вітри і воля?
Лише брехня у очі і подальше від очей….
Як і колись, так і тепер всі брешуть,
Рятуючи шкуру жалюгідну свою.
Де повне життя? Життя без обмежень?
Де світоч життя без болю й жалю?
Брехня є усюди, де б ми не були.
Лиш де тільки вона не була?
Суб’єкт лиш один – брешуть лиш люди.
Об’єкт теж один. Об’єкт це слова.
Слова – це пусте, у них є брехня.
Вони – це лиш порох, розвіяний в полі.
Правдивіше все ж лише тишина.
Правдивіше очі глибокі й бездонні.
Не вмієм ми жити. Нема в нас життя,
Природності мало і правди.
Вимушені усмішки, банальні слова,
Й життя принципове у нас і банальне.
Де в серці й в очах ті яскраві вогні?
Чому життя ми маєм так втрачати?
Чому ми брешемо усі?
Чому не можем не брехати?
