- Скажи дідуню,чом тобі,
За ці страшні,великі шрами,
Медальки й однієї не дали.
Чи й були ж ви не пастухами?
- Казала бабця,ніби ти,
Був відчайдухою ще змалку.
Ніхто не міг тебе змогти,
Та гнув підкови,за забавку..
-Бабуся вибрала тебе.
Тебе чекала довгі роки.
Казала: - Роки,то пусте,
Коли згубило серце спокій.
-І де без нас ти був так довго?
Казала бабця - воював.
А потім лікувала тебе довго,
А потім зник,кудись пропав.
-Бабуся згадує,та плаче.
Мовчить,не каже ніц мені.
"Рости-казала - мій козаче,
Прийдуть колись певніші дні"
-Хіба тепер вони не певні?
Коли ж настане певний день?
І вуйко Ігор-дядько кревний
Мовчить,неначе старий пень.
Пройшли роки,нема дідуся.
До бабці внук спішить в село.
Наш певний день уже відбувся.
Що ж нас до нього привело?
-Скажи бабусю,тепер можна.
Про що дідуньо все мовчав?
Мене цікавить хвилька кожна,
Коли дідуньо воював.
І знову сльози,дрібні сльози.
-Не плач бабуню,промовчи.
Якщо сказать про це не можеш,
То й не кажи й мене прости.
-Та що ж,синочку,тре сказати,
Бо вже доходить мені вік.
Пора тобі всю правду знати.
Ти вже дорослий чоловік.
-А все ж було,як і у тебе.
Чарівна молодість й життя
Безхмаре і щасливе,гей би.
Однак,пішло все без путя.
-Прийшли,синочку,москалі.
Життя пішло,немов у пеклі.
Були то сили не малі-
Свободи вороги запеклі.
-Знущання їх межі не знали.
Зазнали ми страху і катувань.
В НКВД десятками конали.
Тілами їх гатили твань.
-Село спустіло,молодь повтікала.
В ліси пішли,та в гори навкруги.
А тут із заходу нова навала,
Нові прийшли,синочку,вороги.
-Та думалось,що кращі москалів,
А вийшло ж як,помилуй Боже.
І тих,при москалях хто уцілів,
В неволю гнали,в загорожі.
-Створилась армія в лісах.
Повстанська,наша,милий синку.
Знущався ще ж над нами лях.
Здавалося не буде спинку.
-Однак змагалася УПА.
Страху на москалів понаганяла.
Не рівною була ця боротьба
І сила наша упадала.
-Твій дідо,зовсім юнаком,
Пішов у ліс,щоб воювати.
Не був він синку пастухом,
Тому і не минули його грати.
-А що сміливим у боях,
Був дідо твій,усякий знає.
І рідко хто у цих краях,
Хреста за мужність має.
-Чому ж мені не показав?
Мене любив він,добре знаю.
Словечком навіть не згадав.
Тепер його вже не спитаю.
-Згубився хрест,тоді в криївці,
Яку взірвали москалі.
Згубився б дідо,та упівці,
Його дістали з-під землі.
-Я довго діда лікувала,
Ховала й плакала над ним.
Та не минула нас оьлава.
Тоді й дісталося усім.
-Тортури зніс дідусь,та шрами,
Зосталися на все житя.
І десять років,не у мами,
В тайзі сосну валив,дитя.
-А ми з матусею в сибіру,
А батько де,ніхто не знав.
Тепер,синочку,нам би миру,
Та ворог щоб не засіхав.
ID:
346885
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 28.06.2012 13:19:17
© дата внесення змiн: 28.06.2012 18:28:59
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
