Чи пам’ятаєш, ти мій любий друже?
Прощання нашого, останню мить.
Тебе люблю я, і сумую дуже,
Так сильно,що аж серденько щемить.
Чи пам’ятаєш, як ми розлучались?
Ми знали, що розлука на віка...
Ми розуміли це. Та розпрощались.
І зупинилося, з тих пір моє життя...
Не передати,в сердці моїм болю.
Не передати, печалі у душі....
Я крадькома, оплакую ще долю.
І тішуся, що стрілися в житті.
Ти відпустив мене, а я пурхнула,
неначе пташка з рідного гнізда.
Роки пройшли, печаль моя заснула.
Але душею й серцем, я твоя.
Прости мені, мій любий друже,
що розлучило нас,ось так життя.
Тебе люблю я, і сумую дуже,
ти просто знай, що я твоя…
Як читач - 5.....
А в "остальном", як сказав Станіславський -не вірю... Бо любов не може визріти, вона може згаснути, притупитися, пропасти, перегоріти... А визріти (під дією часу) свідомість, логіка, логічність цієї ж любові. А потім цей ерзац сприймається людиною вже, як любов... такий собі солоденький самообман...
ганна станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дуже дякую.ви праві, може і самообман,але ж який солодкий...завітайте до мене ще,мені подобається хід ваших думок...
Як читач - 5.....
