|
Молився тихо чоловік:
«Один я, Господи, навік,
Поговори зі мною, прошу,
Не винесу такую ношу!»
І заспівали трави в лузі,
Пташиний гамір по окрузі
Розносився на всі боки,
Та бідолаха, навпаки,
Ще з більшим відчаєм кричав,
Не чув пташок, не помічав
Трави, що хлюпає росою,
Благав: «Поговори зі мною!»
Враз шквал вогню і небо навпіл,
Загуркотіли хмари залпом!
Та знов не розуміє знак,
Сидить і плачеться бідак:
«Дозволь мені тебе уздріти,
До скону днів буду радіти!»
Зірки засяяли ясніше
Всміхнувся місяць ласкавіше…
Та де там, не звернув уваги,
А серце додало наснаги.
До Бога знов звернувся він,
Низенький роблячи уклін:
«Видіння покажи! О, Боже,
Можливо, це хоч допоможе
Мені дізнатись, що ти є!»
Всьому весна життя дає –
Струмочку, що до річки-мами
Спішить травистими лугами,
Веселій бджілці-трудівниці,
Що мед несе до годівниці,
І жовторотим малюкам,
Які пищать то тут, то там,
Чекаючи на черв’яка,
Що принесуть із далека…
Але й цього не помічав,
Усе молив, усе кричав,
У відчаї стогнав небога,
Благав його торкнутись Бога,
Щоби відчути на собі
Тепло долоні далебі.
Не витримав, спустивсь Всевишній,
Коли цвіли медово вишні.
Ніжнесенько торкнувсь плеча…
«Що за метелик докуча!?»,
Змахнув його і геть пішов,
Так відповіді й не знайшов…
ID:
357578
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 15.08.2012 13:47:25
© дата внесення змiн: 15.08.2012 14:00:06
автор: Інна Серьогіна
Вкажіть причину вашої скарги
|
