Відкриєш двері, завітаєш,
кватирка, стомлений диван.
Нас двоє, тихо грає радіо,
Ти мій і більше вже не сам…
В постелі через море пристрасті до ранку,
Що обпікає полум’ям серця,
Легенька кава, бутерброди до сніданку
І щира усмішка з твого лиця…
Щасливі разом і просто на одинці,
Лаве немає, є тільки життя,
Залиште ліфт, а ми сходинка по сходинці
Зустрінем промені пораненого сонця.
Ну хто ще скаже те чого не знаю?
Не з ним зустріну старість, це напевне спільне.
Мені байдуже, я його кохаю,
Коли ми разом, знаю, що я вільна.
Не він мене заставить залишатись,
За пристрасть поцілунків не наказують,
Тільки до нього буду кожен вечір повертатись,
Нехай, як хочуть, далі ці казки розказують.
За що його кохаю - не придумала.
Чому він ще зі мною – просто загадка.
Я з ним, сьогодні буду лиш його мала,
Розкажу щось, чого до цього ще не знали ми.
І так пройде година за годиною,
І все чого не було ще згадаю я….
Була слабкою, ніжною людиною,
Тією, що про все це пам’ятає…
