Парк на кістках. На людському горі люди розважаються. Весело, правда ж? Сиджу тут на лавочці один, немов одинокий дикий голуб, який постійно у русі в пошуках їжі. Смішно те, що голуба годують люди, які небайдужі до маленької одинокої птахи. Шкода з людьми так не буває... Тут зовсім навпаки: усі хочуть обдерти і до того обдерту нібито особистість, яка постійно під когось підлаштовується, хоче вона того, чи ні. Птаха може закричати, заспівати — вона вільна. Знову ж навпаки з нами — постійно треба мовчати й приймати чужі думки. Скільки може тривати такий безлад? Відповідь очевидна: ВІЧНІСТЬ! Птахи народжуються і вмирають, люди також, але інстинкти залишаються без змін. Жахливо також є те, що коли ти лише починаєш жити по-справжньому — об тебе усі витирають ноги і ніхто не скаже таких очевидних слів: Чому на очах усмішка, а на щоках сльози?
Але все ж таки у нас є спільні риси з вільними: летіти вгору дуже важко, важче — закріпитись на певній висоті, та завжди легше падати донизу ламаючи крила, мрії, а головне, віру в себе. Шкода, що не залишилось тих, хто допомагає склеїти крила після кожного (навіть невеликого) падіння. Залишились лише сміливці, які з усмішкою топчуть твої надії, ламаючи і без того хвору психіку. Як важко думати про оптимізм у 22 роки з пошкодженими крилами. На щастя, птахи так довго не живуть...
