Між пальці днів просочуюсь піском,
Перетікаю в інші сотворіння…
Пронизаний мільйонами оском,
Іду босоніж в’їдливою рінню.
Пекучий біль нагадує мені,
Що це не сон
і певно – не кончина.
І я радію болю
в глибині
Душі своєї, як мала звірина,
Що я іще живий на цій землі,
Торкаюсь трав
І слухаю зозулю,
Милуюся бенкетами джмелів,
Занурююся в радощі минулі...
Це все моє,
Це більше, ніж буття, –
Воно в мені праістиною сходить.
Стою блаженно-чистий,
мов дитя,
І розчиняюсь в музиці природи.
Читаючи ці надзвичайно глибокі рядки, відчула себе тою малесенькою пісчинкою серед Всесвіту.І не було у тому чогось неприємного чи неприйнятного... дуже природні , позитивні відчуття. Дякую.
Олег Завадський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вже дуже рідко хто уміє радіти простим речам- першій квітці, переливам роси на сонці, пісні солов'я... Не кажучи вже про здатність відчувати біль... Душі вкриваються шкаралупами. І майже ніхто не думає, що боліти може лише живе та раниме...
Олег Завадський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спілкування з природою - то велике щастя. А розуміння себе її частинкою - то гармонія.
Дякую, Любо.