...напишу тут: ...і от я йду польовою дорогою... пізня осінь - поза сумнівом листо́пад... недавно, видно, пройшов дощ - світ такий... свіжий і небо... живе небо... густо-зелене озиме жито по обидві сторони від дороги - обабіч, як ніби вічнозелений газон - роззираюся...
поле, яким іду, облямо́ване прямокутником соснового лісу, я у звичній своїй осінній одежі - шарудить шкіряний плащ мій (із неякісної шкіри зшитий, а найшвидше з "кожзаму", церати, тобто, добре під шкіру підробленої), шарф бордовий на голові... чобітки мої - до решти стесані підбори - усе цілком реальне... місце тільки не знайоме і нове...
гарно так і комфортно йти мені... дивно трішки, як я тут опинилася... але одразу ж пригадується, що я тут не надовго - на тиждень-два зупинилася у селі недалеко від цього поля, від цього лісу святково-свіжого - у якоїсь доброї старенької бабусі - і блукаю собі околицями, роздивляюся на красоту всіляку світу Божого...
нікого і ніде... тиша і самота солодко і радісно цілковиті... одне слово, душевне тихе щастя і комфорт... гармонія… іду повільно... затишно іду... коли дивлю́ся - вишка така посеред поля, як козаки колись "горою" називали, із дощок збита, майданчик невеличкий нагорі... (знаєте ж... чата ще називали, звідки спостерігали, чи не кури́ться земля крайнеба, чи татари не сунуть підступною хмарою до села… якщо закуриться - підпалювали діжку зо смолою - сигнал подавали всім, щоб зброю до рук брали і коней сідлали - до бою готувалися спішно... а ще такі вишки робили, щоб спостерігати на випадок польових пожеж, коли хліби́ достигають - у переджнив"я...)
піднімаюся на ту "гору" - з висоти краєвид уцілому охопити можна... стою на тому майданчику наверху, тримаюся за теплу до рук дощаницю - дивлюся-надивляюся: гарно так усе скрізь... затишно так.. вітерець не дихне... хмари прозоро-сизі тануть на очах, і чиста пізньоосіння холодна синь глибока все більше запановує проз них... і тут помічаю, що увесь цей світ, цей прекрасний і дивовижно-простий, вишукано-витончений і природний такий, непідробний такий світ - вібрує... звучить ніби...
не так, щоб десь там грубо музика грала, чи радіо яке, ні... він сам собою, внутрішньо, об"ємно увесь звучить і вібрує, у ньому живе - живий ніби ритм...
ах, який ритм, а слова ж які... вслухаюся усією шкірою, кожною клітиною плоті моєї і крові моєї, і фіброю душі моєї - таку красоту і таку гармонію уперше відчуваю....
зачарована і вражено-подивована, захоплена і щось на кшталт натхненної невагомості розправляє у мені всю свободу внутрішнього польоту... я звучу разом і в унісон із усім тим прекрасним світом... звучу і вібрую в ритмі вишуканому його...
"на що це схоже", - думаю... чимось віддалено нагадує танго... але куди там танго - тут невагомість і прозорість така, святковість - бо радість в усьому, як ніби шовкова тонесенька хустинка, витаючи прозоро, опадає згори додолу... "Це вірш!", - догадуюсь, - я, ніби всередині вірша якогось опинилася... мені не знаного, але довершеного і вишукано-простого...
і тут хтось грубо потрясає мене за плече і, ні сіло-ні впало, питає: - Ти голову підняти можеш?.. від несподіванки такої жахливої, від обурення грубощам неможливим таким, я хочу повернути голову, аби побачити - хто це таке амікошонство собі дозволяє?! і відчуваю, що голову я якраз-то повернути і не можу... кілька разів силюся, а вона - ані руш... рівно тільки стоїть, не повертається... "та що ж це..." - думаю... і навіть страх починає полонити мене... урешті від тривоги тієї розклеплюю повіки - реанімація... мене будять після наркозу... трясуть за плече - одне слово, вдома...
але, коли вже голова повернута, процедури усілякі здійснені, мене зоставлено і все стихає, обережно прислухаюся у собі і чую ще відгомін того світу-ві́рша, в якому побувала... у реанімації в основному сплю, бо "колять" морфій, а через добу, уже в палаті госпітальній - так вийшло, що я там сама, записую на серветці того вірша, в якому побувала (олівець у ті часи був зі мною скрізь і завжди - в палаті, правда, була тоді зі мною шарикова, ні, гелева ручка - тонесенько так писала і легесенько на серветці... а може й шарикова все-таки...) - не всього, звичайно, але фрагмент з того вірша, яким звучав ТОЙ світ... мені його тільки до паперу пришпи́лити, раділа я, щоб не зник, а потім його пригадаю і відновлю...
я діставала ту серветку, яку ховала між сторінками книжки, що була зі мною в госпіталі (книжки завжди і скрізь зі мною були...) перечитувала фрагмента того справді не земного вірша - таку насолоду і затишок переживала... і це - у після операційній палаті госпітальній...
десь під вечір прийшла до мене дочка - Роксана звуть її... я так зраділа, достала ту серветку і кажу, ось я тобі вірша абсолютно неймовірного прочитаю, кусочок із вірша, осьо послухай - і починаю, розгойдуючи рукою, ніби у ТОМУ ритмі намагатися ТАК! прочитати ті слова... одна спроба, друга... і відчуваю з жахом, що не виходить його прочитати ТАК... тоді бачу, Роксана дивиться на мене занадто уважно і спокійно... добре, врешті кажу я, потім колись тобі його прочитаю... і ховаю ту серветку між сторінки...
виявилося, що в цьому світі ТОЙ фрагмент ТОГО вірша не читається і не звучить... я швидко зрозуміла, що у нас тут зовсім інший ритм, світ наш вібрує у зовсім іншому ритмі і ТОЙ вірш тут не живе... 17 років по тому я віршів не писала... так, як раніше - строфічно, класично-ритмічно писати не могла, бо чогось мені стало здаватися таке писання скучним занадто... а Овен ніколи не робить того, що йому робити скучно...
протягом тих мовчазних у поетичному смислі рокі́в (вірші я всере́дині себе бачила, просто не записувала їх, не матеріалізувала - мені і так цікаво, для чого фіксувати, думала собі...) я ловила себе на думці, що, якщо я іще буду писати вірші, то це будуть зовсім інші вірші...
і от, три роки тому, так склалися обставини мого життя, що я знову
опинилася у поетичній течії... струї... і от пишу тепер у цьому моєму "рваному", як я його називаю, ритмі і стилі... здогадуєтеся чому?.. бо він чимось віддаленим нагадує мені ніби відгомін ТОГО ритму Того світу...
настільки, наскільки ТОЙ ритм може хоч якось "звучати" у нашому світі...
чи могла б я писати класичною строфою, рахуючи склади́, розставляючи наголоси, вимучуючи рими?... - могла б, звичайно, але сама тільки думка про таке наганяє на мене сіру скукоту... ні... не хочу...
у цьому моєму стилі - свобода... та й нічого я не вигадую, не підбираю, не вимучую... я - бачу... і чую - першу фразу, а тоді швиденько так слова висипаються, римуючись настільки, наскільки треба, щоб "тримати правий край"... не скажу, що я не працюю - напруження, зосережденість, концентрація - але це механізм, який запускається, коли починається процес - сам починається, і де й коли захоче... тому знову я скрізь ношу з собою олівця простого і блокнотика - і на підвіконні біля ліжка, де сплю, і на городі, коли за рослинами своїми доглядаю, і навіть у лісі, коли біжу своїм ранковим годинним маршрутом... є ще в мене годинний луговий маршрут... багато про все це (писання віршів) знаю, бо спостерігаю за собою все життя - я собі сама дослідник і піддослідна...
а тому, коли мене починають повчати, чи "підказувати" - я тільки осміхаюся дещо скептично і раджу вчителям моїм просто не читати цього всього, та й по тому... самі ж бачите - такі вірші цікаві і подобаються тим, хто йде за ними, а не намагається тягти їх за собою... хто сприймає такі вібрації, ритм... і таких людей чималенько є... до речі, там, на сайті, де ніхто нікого не "товче", у мене є послідовники... дізнаюся я про своє "учительство" чисто випадково - візьме та й напише мені хто, що читає мене "всю" і "вчиться"... я бажаю успіхів... зайду коли, гляну, як там "самонавчання" те просувається, похвалю за якийсь вдалий рядочок, чи образ - але ніколи не брешу... і ніколи не повчаю... бо це процес і він триває у своїм часі і за своїм законом...
ві́рші живуть не в нашому світі... наш світ і наш звичайний стан називають бета-ритмом... а вірші живуть у альфа-ритмі... хто вміє "переключатися", той поет, а хто не вміє - критик і поучитель... є іще тета-ритм, там прозріння живе, там ідеї живуть... щоб туди потрапити - треба добре "ноги витерти"... але дехто впадає туди і без підготовки, небагато, правда, таких...
отака вийшла у мене історія... той, хто справді Поет - знає, що він усього лише секретар, вправний приймач... а віршів ніхто не пише - вони приходять самі, треба тільки вміти їх почути і встигнути їх одягнути у точно дібрані-підігнані слова наші... а хто цього не знає, той "хоче бути поетом", що також добре, бо якщо буде вперто і вірно, віддано! хотіти, то йому відкриють...
вірю, що Ви мені вірите і не запідозрите ні у шизофренії, ні у самосвятстві... думаю, Вам цікаво буде все це прочитати... у крайньому разі - Ви запитали, я розповіла - обом приємно і це добре, праж??
Боже мій! уже половина четвертої!... чи добраніч Вам бажати, чи вже й доброго ранку? а, побажаю Вам і того й іншого...
я вражена Валю "вашим стилем " І написання ,і мислення і стилем внутрішньої свободи .У мене був дещо подібний "досвід" ,але ніяк не зважуся переповісти,напевно боюся щоб не запідозрили в шизофренії.дякую .
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба пані Олю! справа в тому, що шизофреніки, дійшли висновків фахівці, не здібні викладати свої "марення" у логічній послідовності - що нас і захищає від подібних підозр... тому, не варто остерігатися таких можливих "характеристик", тим паче, що ми знаємо, що те, що ми бачили - ми справді бачили (шизофреніки, до речі, також абсолютно певні своїх видінь..) швидше нас звинуватять у фантазерстві і вигадуваннях, але це вже ближче до літературної обдарованості... тому - сміливо можете висловити те, що Вам хочеться сказати...
надзвичайно вдячна Вам, що помітили саме головне в мені - стиль внутрішньої свободи! так... це - моя серцевина... без цього - неможливе моє не тільки життя, а й існування... дякую Вам! Ви мене любите - бо розумієте вглибину... і я Вам найщиріше вдячна...
Відчути свій ритм, знайти свій стиль - це так здорово!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та-ак...пане Вікторе... це важить... заради такого варто навіть... тимчасово вмерти... жартую... це був тільки глибокий наркоз... дякую Вам... дякую, що сприймаєте...
"вірші живуть не в нашому світі... наш світ і наш звичайний стан називають бета-ритмом... а вірші живуть у альфа-ритмі... хто вміє "переключатися", той поет, а хто не вміє -- критик і поучитель... є іще тета-ритм, там прозріння живе, там геніальні вірші й ідеї живуть... щоб туди потрапити -- треба добре "ноги витерти"... але дехто впадає туди і без підготовки, небагато, правда, таких..." я це буду цитувати! це ключ!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це справді ключ... якщо "уловите" колись випадково, як міняєтеся в момент "дослухання" до вірша, який прийшов - помітите, як переключаєтеся... погляд як міняється і куди спрямовується, дихання як принишкає... на жаль, неможливо виміряти як міняється пульс - а він міняється, бо в альфа-ритмі серце б"ється повільніше, а в тета-ритмі - зовсім повільно... прихід вірша - це відкриття "каналу зв"язку" з іншою реальністю... цей канал, чи відкриття каналу - можна (і треба) тренувати... варто тільки зауважити, що відбувається, коли канал відкривається (коли приходять вірші, чи ідеї, чи інші творчі прозріння) і... свідомо на такі "незначні" переміни налаштовуватися... моделювати їх, тоді... можна навчитися викликати натхнення "за бажанням"... а ще цікавіше, що є навіть дослідниками розроблені методики "впадання" у стан творчого натхнення... і це правда - випробовувала на "власній шкурі"... і це працює... люди творчі, і дослідники наголошують на цьому, впадають у такі стани (там з душею діло пов"язано)спонтанно... інші можуть тренуватися і отримати бажане, тобто стати істинно творчими людьми - "стучітє і вам откроют"... людина може все... якщо сильно захоче... людині ВСЕ дано... чи ж хоче вона взяти?...
дякую Вам, Віточко... Ви належите до тих виняткових щасливців, які впадають у стан творчого натхнення спонтанно... тобто - провалюєтеся, чи, швидше, злітаєте у світ поезії, переходите в альфа-ритм того і не помічаючи... ніхто, правда, цього не помічає... а з боку - ніби людина задумалася глибоко... на якійсь там думці усередині себе зосередилася... ну і погляд дещо дивнуватий - ніби дивиться... мимо всього - кудись далеко... за обрії земних форм і пейзажів...
То он як він у Вас з'явився - Ваш стиль!..Цікава історія, містична навіть...Давно хотіла її почути і ось нарешті!Вам вірю.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
геніальна картинка і ідея на цій картинці! просто... це не тільки образ, а й "таємне" знання... Дякую Вам, любий Одуванчику... і тюльпани - колір мені такий до захоплення смакує... лілові... ніжно лілові... у мене такі були.... а поруч з такими - більш насичено лілові, до бузкових... красота...
стиль - так... з якоїсь паралельної реальності "підслуханий", не інакше... поки тіло гойдалося на краю "між і між"... ми з душею побували в іншому світі... класно там було... і то була реальність - зовсім не сон... і, бачите, символіка як підказувала майбутнє тіла - озиме жито - життя, небо, яке розпогодилося на очах - хвороба, яка відступить... старенька, у якої я зупинилася - відомо ж хто вона, але я в неї - не надовго... от і вернулася... сюди... де трясуть за плече і вимагають повернути голову... там... так гарно і затишно було... і цікаво... і ритм, і слова... н-да...
цікаві у ВАС роздуми. що мене "зачепило" - то це ніби своєрідне " де жа вю". ніби і зі мною таке було. подібні думки.часом ловлю себе на думці, що життя, ніби спіраль, фільм, кадри з якого час від часу повторюються...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так це і називають - " де жа вю"... ніби повтор... не вдається тільки пригадати - звідки це відчуття... містики вважають, що це і є доказом, що живемо не вперше... вчені зараз "популярно" допускають існування нас (кожного оеремо взятого) в незчисленних паралельних світах одночасно... таким чином, ці картинки можуть "транслюватися" і з паралельних наших реальностей (космонавти звітували у потаємному режимі, абсолютно закрита інформація, що в космосі бачили за ілюмінаторами сотні "себе" - точно таких же і точно в таких обставинах і... ті - "вони ж" - бачили цих, наших, посланців землі... як ніби в дзеркалах...)...
а ще - душа пам"яті не має, але в ній записано абсолютно все - і за всі втілення... от вона інколи хоче нагади свідомості людській якийсь уже раніше прожитий епізод, оскільки "епізоди" - колишній і теперішній можуть бути едентичними, повторюватися і душа їх ніби ідентифікує... але свідомість, яка має пам"ять - не безсмертна... вона щораз нова, коли людина народжується (усе з тією ж душею...) тому - свідомість відчуває, що їй хоче сказати щось важливе душа, але зрозуміти не може, бо в її пам"яті "цьогожиттєвій" - того, із минулих життів, епізоду просто нема...
щоб свідомість(а отже, особистість...) була так само безсмертною, як і душа і поверталася в чергове життя з пам"ятями попередніми - треба... одухотворити свідомість, "освідомивши" навзаєм - душу... але то вже - хто в що вірить... хоча, методика існує...
тому, не варто остерігатися таких можливих "характеристик", тим паче, що ми знаємо, що те, що ми бачили - ми справді бачили (шизофреніки, до речі, також абсолютно певні своїх видінь..) 
