Десь далеко, на запилених вулицях покинутого міста, жила Дика Кішка. Місто було повністю підвладне їй. Залишене людьми, воно все ж продовжувало жити своїм таємним життям. У будинках з розбитими вікнами та тріснутими рамами назавжди в’їлися дитячий плач, сміх молодої дівчини, гіркі сльози матері, що втратила сина… Сум, печаль, злість, ненависть дивним чином переплелися тут із щастям, спокоєм, домашнім теплом та затишком. Усе це промовляло до неї. Воно потребувало слухача.
Кішка рідко звертала на це увагу. Її життя, хоч і залежне від Міста, йшло своїм власним шляхом. Воно було диким і самодостатнім, як і сама Кішка. Інколи, зовсім рідко, їй ставало сумно. В такі хвилини вона вирушала у гори, полювала там і гралася бризками гірських потоків.
Інколи вона зустрічала інших кішок, але завжди трималася осторонь. Вона спостерігала за ними з майже мисливською цікавістю і ніяк не могла зрозуміти способу їх життя. Вони були іншими.
Інші це помічали. Вони вважали Кішку дивакуватою і, навіть, трішки несповна розуму і, самі не бажаючи того, творили про неї легенди. Кішка знала їх всіх. Їй розповідав ті легенди вітер. Вона хитро посміхалася у свої довгі вуса і, гордо задерши хвоста, поверталася назад в Місто. Його покинули так само, як і її… вони були нерозлучні.
Місто стояло на колись активному шляху, на якому процвітало ремесло і торгівля. А також грабежі. Тепер про цю дорогу пам'ятало зовсім небагато людей. Її остерігалися. Люди боялися невідомої дороги, на якій їх чекали моторошні істоти забутої пам'яті, хижі звірі, покинуте Місто з його привидами і вона, Кішка.
Вона ніколи не нападала на людей. На відміну від своїх родичок, Кішка вважала людей розумними істотами, здатними на великі почуття та власний розвиток. І серед них справді були герої, справжні мандрівники життя. Вони шукали Шлях. Вони майже нічого не знали про нього і йшли за ним, як сліпі кошенята, що йдуть на крик матері. І хоч Шлях часом заводив у нетрі, губився і повертав назад, його подорожні ніколи не зраджували йому.
Кішка знала все це. Вона спостерігала за тими мандрівниками й таємно прямувала за ними в гори. Часто, дуже часто, майже всі вони, сміливці, що ризикнули вирушити у Дорогу, залишалися на спочинок у Місті. Їх думки відлунням відбивалися від покинутих стін. Кожен із них розумів, що відправитись у дорогу означало втратити все, що було до цього. Інші відверталися від них, боялися і ніколи не підпускали своїх дітей, а самі швидко звертали з їх шляху. Кішка вже пройшла крізь це.
Ночами вона сиділа і думала. Вона відчувала зв'язок з людьми. Вона відчувала, що все у світі пов'язане між собою, але кожен продовжує йти своїм Шляхом і шукає своє Місто. Кішка давно знайшла його. Вона була вдома.
ID:
413893
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.03.2013 00:27:59
© дата внесення змiн: 30.03.2013 00:27:59
автор: Оксана Стадник
Вкажіть причину вашої скарги
|
