Сходами майнула швидка тінь. Вище, вище, вище – стрибок за стрибком і цілеспрямований погляд уверх. Там лунав Голос. Різкий поворот вухом, скрип людських кроків, стрибок у тінь проріз стіни. Чекати. Шалений стукіт серця й тремтіння лап. Двері зачинилися. І знову біг наверх старими дерев’яними сходами.
Інколи вона не розуміла для чого це і хто так сумовито її кличе. Думки майоріли в голові, змінялися калейдоскопом, а лапи несли все вперед і вперед.
Вікно на горищі. Внизу залишився сонний дім і його мешканці. Подув вітру змушує примружити очі, а ніс вловлює неповторний аромат пізнього вечору. На шерсті – приємна прохолода.Повільно й обережно, лапа за лапою вона переступає віконну раму, протискається поміж розбите скло – й опиняється сам-на-сам із Нею, тією, що протяжно й сумовито кличе, вливає в душу срібне сяйво, захоплює думки й чуття. На небі – Повня. І віч-на-віч: вона й зелені іскорки очей, що мружаться від вітру й насолоди.
