Промені сонця, що вже опускалося за крайобраз, ніжно пестили землю, обмацували її тіло та все, що було на ньому. Таким чином дерева теж потрапляли під сонячні дотики і залишали по цьому довгі химерні тіні. Час від часу на дерева налітав вітер, навалювався на них з усієї сили. Дерева наїжачувалися, намагалися закутатись у сонячне марево, пригортали його до себе незграбними, задубілими від холоду пальцями. Це зле їм вдавалося і вітер заповнював найпотаємніші щілинки їх єства, пробігав лабіринтами, виїденими жучками та іншою комашнею, і, вивільняючись із запилених нетрів тіла дерева, зривав поодинокі листочки, кружляв ними, бив об гілля і вкрай знесиленими опускав на землю. Дивно, але роздягаючи дерева, Вітер зігрівав Землю. Сонце нагрівало вологу, що йшла від ґрунту, і в повітрі розносився запах холодної землі, прілого листя і невловимий аромат Зими, що підходила все ближче.
Парк пустував. Мало було охочих розділити долю дерев та листя. Ніхто не бажав сперечатися із Вітром. Люди надавали перевагу посиденькам за чашкою теплого напою та м'яким пледам на плечах.
Вітер, залишений у власному розпорядженні, насолоджувався пустими безлюдними вулицями та повною свободою дій. Він шаленів, ганяючи котів дахами старого міста, гнучи антени, пробуючи їх на зуб, потім морщився й затихав на мить, щоб зрозуміти, чому ж ці сторожі кам'яних домів не піддаються йому, й кидався на них з новою силою.
Вітер панував у місті та за його межами, співав пісню перемоги, рвав афіші й лякав перехожих. Його силі підкорялося все і лиш Земля виснажено зітхала, віддаючи залишки тепла своїм дітям й чекаючи снігів Зими.
25.11.12
