Вона стояла біля вікна і дивилася як важкі краплі дощу бились об скло і котилися на підвіконня.
- Чому ти не лягаєш?
- А навіщо? Я все рівно не зможу заснути. Та ще й цей дощ. Вже третій день ллє, як з відра. Ця погода аж ніяк не додає настрою.
- Ти дуже критично до себе ставишся. Так не можна. Ну що ти із собою робиш?
- Я не можу нічого з цим подіяти. Ти знаєш мене все життя. Я така людина. Мені важко себе переробити. Ось дай мені відповідь – навіщо він приходив?
- Як навіщо? Ви так давно не бачились. Цілком зрозуміло, що він захотів з тобою поспілкуватись. Мені здалося, що ти залишилася дуже задоволена після розмови з ним.
- Так. Я залишилася задоволена, перші години дві після зустрічі. А потім? Що було потім? А потім була порожнеча. Розумієш – по-рож-неча! Ось тут утворилася здоровенна дірка, - вона приклала руки до грудей.
- Чому?
- А тому, що він, людина, яка не бачила мене стільки років розпізнав усю мою сутність! Саме він змусив мене повірити у себе. Повірити в те, що я насправді на щось здатна. Найголовніше – він був дуже щирий! А чому той, інший, який зі мною всі ці роки, чому він не може мене зрозуміти, чому він не здатен розпізнати мою душу?
Вона знову підійшла до вікна. Вдивлялася в нічну темряву. За вікном плакав дощ, а в кімнаті плакала вона…
Годинник відліковував час, а в її голові лунало тільки одне питання: «Ну чому?».
