Ви, мабуть, ніколи не замислювалися про те, чи можуть ліфти бути небезпечними. Навіть маленькі діти вважають ці бокси місцем для розваг, оскільки там можна побешкетувати. Наприклад, подіставати чергового диспетчера, мовляв: «Ліфт застряг, мамцю, рятуйте!», поїздити знічев’я між поверхами, або врешті-решт засунути голову товариша між дверцятами, щоб перевірити з якою силою вони тиснуть. Більше того, з кожним ставалася неприємна ситуація, коли щось або хтось провалювався в шахту, тоді доводилося чекати майстра, який з обличчям агнця божого ліз у підземелля повне щурів, шприців та цигаркових недопалків вірячи, що його сізіфова праця буде оцінена на тому світі. Та найбільше мене вражало те, що ліфт на рівні з безлюдним островом або ж, навпаки, залюдненим до неможливості салоном тролейбусу може стати місцем несподіваної зустрічі. Ви вже майже вдома, залишилося спокійно піднятися на потрібний вам поверх, а тут «бац!», і хтось всовує свою руку між дверцятами, коли ті вже майже зачинилися. За класикою жанру лампочку давним-давно викрутили наркомани, або ж вона вже догорає свої останні години. Світло від напруги то посилюється, то знову майже зникає, створюючи таким чином інтимну атмосферу з якогось хорору. Ви незадоволено фиркаєте, готуючись висловити свою думку про цього невігласа, який зіпсував ідеальну поїздку на одного, коли починається найцікавіше!
Показник занепокоєння, який зветься інтуїцією, починає зашкалювати, досягаючи критичної точки. Ви не можете допетрати якого біса, бо зазвичай ви не звертаєте уваги на незнайомців, які знаходяться водночас з вами в кабіні. Пальці починають пітніти, серце калатати, і все, що ви можете вичавити з себе, це банальне: «Вам на який поверх?»
Смішно ж, правда? Саме така історія одного разу трапилася зі мною, коли я підіймався на N-ий поверх однієї з багатоповерхівок Києва.
Повертаючись з роботи, я йшов до свого товариша Костика, аби подивитися футбольний матч. Набравши пива та раків, ціни на яких щипали, напевне, сильніше, ніж самі членистоногі, я крокував з думкою про те, скільки вже людей загинуло внаслідок байдужості комунальників. Минулого вівторка ще один ліфт з трьома людьми розбився вщент, зірвавшись з 7 поверху. Пасажирів, фактично, зішкрібали з підлоги, намагаючись встановити їх особу. Отож, на такій позитивній хвилі, я влетів до ліфта мого друга, і вже почав нашіптувати молитву, коли до кабіни зайшов незнайомий чоловік. Усіх сусідів з під’їзду Костянтина я знав, тож цей незнайомець викликав у мене певне зацікавлення.
Худорлявий, років 40-45 чоловік, нагадував мені прадавню єгипетську мумію, яка пролежала в саркофазі доволі довгий час. Витягнуте, з тонкими рисами лице віяло британським аристократизмом. Чорт забирай! – подумав я тоді. – Він наче живий виплід фантазії Конан Дойла.
Вдягнутий, щоправда, в звичайнісінькі джинси та бавовняний светр під шию, незнайомець запитально покосився. Сливе, чого витрішки продаєш? Невже людей ніколи не бачив! Я відчув себе винувато. Ба й справді. Я й не помітив, як перейшов межу дозволеності. Але мене все ще не покидало відчуття, що щось не так. Знаєте, це наче коли ви щось згадуєте, якусь дрібницю, а потім розумієте, що це не така вже й дрібниця, однак змінити щось зась.
- Ти куди? – врешті порушив тишу незнайомець. Видно, що йому теж остогидла ця занадто розтягнута пауза.
- Я? Я… на п’ятий. А ти?
- Мені вище, на сьомий.
Натиснувши кнопку п’ятого поверху я з полегшенням зітхнув. Цей тип починав мене дратувати, тож хотілося швидше дістатися до квартири свого товариша й по-людські випити пива. Двері зачинилися і старий ліфт рушив угору. Мабуть, равлик і те швидше повзає, ніж це досягнення цивілізації досягає пункту призначення. Атмосфера, яка утворилася між мною та чоловіком зовсім не нагадувала інтимну, тож я волів просто мугикати улюблену пісню (хоча збоку це виглядало безглуздо) і читати «наскельні написи», як свого часу їх охрестила моя вчителька із зарубіжної літератури. Багато поколінь киян лишили на цих стінах клаптики своєї пам’яті. Крім класичних графіті, типу «х…й» або «п…а», булі доволі парадоксальні написи. В одному кутку було написано «Лєна б…ь», а в іншому – «Лєна лудша». Тому пересічному користувачу цього ліфта було доволі важко дійти висновку: хто ж має рацію? Аби вирішити цю заплутану ситуацію, третім маркером була дана відповідь – «Лєна лудша б…ь».
Заглибившись у світ мистецтва, я й не помітив, як кабіну ліфта судорожно труснуло і світло миттєво згасло. Мені стало страшно! Одразу уява витворила картину розпатраного маніяком тіла, яке маленька дівчинка знайшла в одному з під’їздів Києва, йдучи зранку до школи. Я притиснувся спиною до стінки й машинально висунув руки вперед, очікуючи нападу маніяка. Але чоловік і не думав на мене нападати. Мені почулося невдоволене буркотіння і шарудіння по кишенях. Аж ось засвітилося світло! Коли очі звикли до тьмяного блиску ліхтарика, я побачив, що незнайомець аналогічно притиснувся спиною до паралельної стінки й чекає на мої дії.
- Трясця з цими ліфтами! – випалив я, аби розрядити ситуацію. – Постійно ламаються…
- Ти думаєш, це надовго? – поцікавився чоловік, явно розслабившись.
- Не знаю, одна пані просиділа в ліфті 4 дні, доки хтось випадково її не знайшов. – Віджартувався я, але цей жарт наніс дещо інший ефект.
Чоловік сів навприсядки і замислено втупився в підлогу. Було видно, що він щось прораховує, аналізує, однак щось було не так, бо час від часу він нервово починав барабанити по коліну. Зрештою, він піднявся й запитав, чи часто я застрягав у ліфтах. На що я заспокійливо відповів: «Ні!»
Насправді, колись дуже давно, я таки застряг в одному зі старих совкових ліфтів. Саме тоді, мої батьки поїхали на дачу, і я, відчувши широту польоту, затримався допізна. Коли елеватор зупинився, я змушений був провести всеньку ніч наодинці. З того часу я намагаюся більше не затримуватися безпричинно в тому чи іншому місці.
Оскільки нам судилося провести чи не цілу ніч разом, я вже було хотів поближче зазнайомитися зі своїм товаришем по нещастю, − звучить дивно, але так, саме чомусь товаришем, − коли Олег (так його звали) сам звернувся до мене.
Ця розповідь є абсолютно правдивою, звісно, з певною авторською інтерпретацією. Тож, любий читачу, передусім я апелюю до твого співчуття та розуміння, а вже тоді до холодного раціо. Тим не менш не буду забігати на перед і спробую максимально точно передати все до останнього слова, яке того вечора оповів мені Олег.
***
Колись давно в мене був друг. Немає сенсу описувати його характер чи давати оцінку зовнішності, бо ти й сам знаєш, яким має бути найкращий товариш. Я та Андрій були не розлий вода! У дитинстві ми разом гралися в сніжки чи розбивали один одному носи, спільно планували план проникнення до колгоспного саду, який ряснів вишнями та абрикосами, чи до покинутої забудови, де жили привиди. Пішовши до школи (в один клас, звісно), відстоювали честь нашого двору, б’ючи вже носи наших візаві, разом їздили на всеукраїнську олімпіаду з історії, дружньо згодом схиляючи голови для медалей. З настанням дорослого життя, в одному зі старих сирих підвалів, ми дали клятву, що ніколи не зрадимо наше товариство. Хай це буде навіть чергова барбі з американського журналу, який невідь звідки діставали старшаки, чи мільйон рублів, які нам запропонують за зраду один одного. Навіть, якщо на нашу Землю нападуть інопланетні легіони, навіть тоді, ми гордо пліч-о-пліч віддамо життя за наше братерство – ось так цінувалася наша дружба, таку ідеальну модель людських відносин витворили два гарячих юнацьких серця.
Але коли пролунав останній дзвоник, наші шляхи розбіглися. Одного разу подзвонивши в давно знайомі двері комуналки, мені відчинила сусідка й сказала, що Андрій переїхав. Але куди? Він не міг поїхати й словом не обмовившись про нове місце. Тоді я пішов на роботу до тітки Олени, його матері, але там мені теж сказали, що вона переїхала, не лишивши жодних контактів. Мені стало образливо! Чоловічий біль – не жіночий, я не плакав щодня по сто разів, не писав плаксивих рядків у щоденнику, не мудрував, як покінчити з собою. Я просто-напросто закрився в собі, мені стало образливо, що людина, яку я вважав другом – так взяла і зникла. Таким було моє останнє літо без Андрія.
Однак настав час вступних іспитів, я подав документи до Рівненського педагогічного інституту, куди мене забрали з руками й ногами. Тобі відомо, мабуть, що таке бути студентом. Перші недоспані ночі, перші гуртожитські похмілля в обіймах якоїсь старшокурсниці, але все це було таким нетривалим. Мені було самотньо, в мене не було друга. Я почав спиватися, мій письменницький талант, як тоді говорив проф. Любченко, почав танути на дні склянки. Завдяки неймовірним зусиллям, я таки видерся з тенет алкоголю. Здавалося, що все гаразд, проте якраз в середині 90-их, на третьому курсі філології я познайомився з Арсеном. Коли в одному з провулків гоп-стоп вирішив віджати в мене стипендійні гроші, я вирішив стояти до останнього. За ті кошти треба було купити нові штани, заплатити за гуртожиток і роздати ще купу дрібних боргів, які нависли наді мною, мов осіння хмара. Один з гопників дістав метелика й почав вимахувати ним перед моїм носом, інші двоє наступали з боків. Шансу на рятунок не було. Навряд чи хтось би втрутився, при цьому ризикуючи власним життям за босоногого студента, тому я притиснувся спиною до стіни й приготувався до смертельного випаду. Аж раптом пролунав постріл, який, немов чарівна паличка вплинув на грабіжників. Головний вовкувато зиркнув і махнувши рукою, разом з ватагою зник за рогом будинку. Це був Арсен. Чоловік років тридцяти, в добротному костюмі та шкіряних черевиках, якраз ховав вогнепалку за пояс. У мене тоді промайнула думка: чому гопники причепилися до обірваного мене, а не до самодостатнього Арсена. Обтрусивши з моєї спини порох і роблячи вигляд, що нічого не сталося, він подав цупку руку:
- Арсен!
- Приємно! – промовив я.
Арсен оцінливо глянув на мене й нічого не сказавши, тицьнув до кишені спортивки кольорову візитку. Освіту маєш? – запитав він, на що я ствердно кивнув. – Треба буде робота, дзвони. – І чорне пальто зникло все за тим же рогом.
Повернувшись до своєї двомісної кімнати, я роззувся і втомлено завалився на ліжко. Лише тоді прийшло усвідомлення, що я був за крок до смерті. Та ще й якої? Я не помер би, як Махатма Ганді, Джон Леннон або Олександр Пушкін – загальновизнаним і коханим тисячами. Я помер би, як звичайнісінький хробак, якого своїм брудним каблуком розтиснуло життя. Е ні, я не був згідний з таким розвитком подій, навіть, якщо його спланував сам Господь-Бог! Боротьба – ось що тоді виринуло в моїй голові. Боротися за все: за щастя, за достаток, за право спокійно ходити вуличками свого ж міста.
Наступного ранку я подзвонив Арсену. Він не був анітрохи здивованим, коли я прийшов до його офісу на проспекті.
- Сідай. – сказав він. – Що ти вмієш?
- Я пишу.
- Що тобі потрібно?
- Визнання та повага! – напористо пролунала моя відповідь.
- Що ж, ти нам підходиш. Піді мною ходить один редактор, газета-«жовтуха» звісно, однак для старту непогано. Будеш його заступником.
З того часу розпочалася моя епопея в журналістиці. Я писав багато і плідно, їздив на виїзди та працював у редакції. Робота була звичайна, проте цікава. Одного разу, коли я вже майже зайшов у свій під’їзд, до мене подзвонив Арсен. Зазвичай, він не турбував мене після роботи, лише в екстрених випадках. Піднявши слухавки я почув набір слів, які позначали місце зустрічі та чітке прохання взяти відеокамеру. Кенон, який я нещодавно придбав, якраз був зі мною, тож я довго не вагаючись викликав таксі і виїхав на місце. Там вже мене чекала тонована Мазда Арсена. Він наказав мені сісти в авто, що я і зробив, тоді ми рушили геть за місто. Я не ставив зайвих запитань, бо знав, що Арсен нічого просто так не робить. Виїхавши за приміську смугу, ми різко звернули праворуч і проїхали так ще хвилин з тридцять. Машина зупинилася в темних хащах, у яких видно давно не ступала нога людини. Ну що, Олеже? Знімемо невеличке послання нашим партнерам! – всміхнувся Арсен. Я знав лише те, що саме тоді мало статися одне велике злиття двох будівельних компаній: нашої рівненської та луцької. Арсен дістав з машини лопату і легенько стукнув нею по багажнику, там хтось відгукнувся. Тихий надривистий стогін донісся із задньої частини машини, нагадуючи шарудіння миші. Мій товариш відкрив багажник і одним потужним порухом витяг звідти якогось типа зв’язаного по руках і ногах. У того було скривавлене обличчя зі скотчем на роті й заплямований у чомусь костюм. Знайомся, це наш екс-партнер, який вирішив, що він найрозумніший у світі! – відрекомендував нещасного Арсен. – Він хотів більше грошей за підписання угоди, а коли я сказав «Ні!», він вирішив взяти сам. Але я гадаю, що ці гроші йому вже не знадобляться. Арсен розв’язав мотузки і кинув типу лопату. – А ти, Олежику, зніми цю розвагу на відео, відправимо це його колегам у Луцьк, якщо вони вирішать і надалі підсилати до нас своїх пацюків.
Я давно знав, що Арсен бандит, але ніколи не бачив його в дії. Правду кажучи, мені не було шкода цього покидька, бо навряд чи, він би пошкодував мене в ідентичній ситуації. Я дістав касетку й зарядив її в камеру, тоді натиснув на плей. Процедура тривала хвилин з п'ятнадцять, повільно пиха й непорушність нашого гостя вивітрювалася, саме тому, коли Арсен дістав пушку, я подумав, що він просто змусить цього недоумка обісцятися й відпустить на всі чотири сторони, але Арсен вистрілив. Глуха луна полетіла далеко за межі лісу, нам треба було вшиватися. Зібравши всі докази, ми застрибнули в машину й помчали назад до міста.
Мені било гидко. Я не боягуз, але криваве вбивство, свідком якого я став, підштовхнуло мене до переоцінки цінностей. Тут сталася та сама історія! Цього бідолаху настигла доля, яка могла розрахуватися зі мною ще 2 роки назад. Тільки тепер я точно знав, що мені каюк! Арсен зі своїми зв’язками навряд сів би до тюрми, тож я став цапом відбувайл0м. Мені не хотілося решту життя провести в камері зі збоченцями та наркоманами, тому треба було негайно діяти. Я кулею примчав додому, зібрав усі документи й готівку, й у тому ж темпі рвонув до аеропорту. Там якраз був рейс до Києва. А з Києва я вилетів до Варшави, попередньо заплативши сотню баксів одному чоловічку в аеропорту.
Арсен мене не шукав, оскільки я не становив для нього загрози. Перед тим, як викинути пейджер, я написав йому повідомлення, де йшлося про те, що мені не цікаве його майбутнє, але декілька копій відеозапису, я таки лишив. Поживши три дні в Польщі, автотрасою я перебрався до Ганновера, на залюднених вулицях якого, я неочікувано зустрів Андрія.
Старі рани вже майже загоїлися, тому цей хід конем з боку долі мене анітрохи не зачепив. У пам’яті лишилося лише млосне почуття того, що тебе підвели, однак образи не було.
Це трапилося в Das Machwitz Cafe, що на Karmarschstraße. Я за звичкою сів за боковий столик, з якого було видно вулицю та всіх клієнтів, які відвідували цей заклад. Деякі, як-от Ганс Таненбаум, пристаркуватий ювелір, чи Клара Шнайдер, власниця кравецького магазину, інколи впізнавали мене і привітливо махали рукою знадвору. Отож, коли я замовив звичну філіжанку міцною арабіки та тістечко з кремом до кафе зайшов Андрій. Він підійшов і потиснувши руку просто сів на сусідній стілець.
- Ну що, старий друже? Ось ми й зустрілися! – мовив він, взявши ще одне меню. – Як ти без мене?
- Таки зустрілися, я гадав, що цього вже ніколи не станеться.
- Ходімо пройдемося, мені здається, нам є про що поговорити.
Знявши з вішака свій плащ та капелюх я прослідував за Андрієм до виходу, при цьому лишивши на столі п’ять марок кельнеру. Ми направилися до центрального парку, який завжди був велелюдним. Андрій щось серйозно думав, стара звичка чухати носа його видавала. Знайшовши вільну лавку, ми сіли і мій давній товариш почав оповідати.
***
Пам’ятаєш мого батька, він працював далекобійником. Ми завжди чекали на нього з рейсу, мріючи, що з його саквояжу магічним чином вилізе чи то німецька шоколадка, чи то французький круасан. Ми наввипередки мчали до мене додому, коли мати з вікна гукала, що він повернувся. Золоті були часи!
Через декілька днів після випускного, мама повідомила мене про переїзд, ˗ я звісно ж затявся, що нікуди не поїду. Але відтермінувати поїздку було не в моїх силах. Батько забрав нас до Німеччини.
Навіть зараз, після багатьох років розлуки, я вірю тобі, наче брату. Те, що я розповідаю є таємною інформацією, за яку мене можуть прибрати. Не буду багатослівним, ти й сам все зрозумієш.
Приїхавши до Магдебургу, ми оселилися в новій трикімнатній квартирі з дорогою, кайзерівського зразка люстрою, шикарними ліловими шпалерами та старовинними меблями. Я був вражений, у нас ніколи не було такої розкоші в Україні. Звичайна хрущовка з тарганами та Москвич, на який батько доволі довго збирав, були нашим єдиним достатком. Батьки віддали мене до місцевого університету, де була група студентів-емігрантів з Радянського Союзу. Там було щось схоже на іноземну філологію, де вивчалося багато різних мов. Наша родина переживала кризу, все тріщало по швам. Усіх гнітила атмосфера недомовленості, своєрідної таємничості. Мати дуже змінилася: коли батько йшов на роботу (я тоді уявлення не мав, чим він займається), вона могла годинами стояти біля вікна і плакати. Моє серце розривалося, я був дорослим чоловіком, однак нічого не міг зробити. Усі мої питання та втішання мали нульовий ефект, оскільки мама теж нічого не пояснювала. Тому я пішов на крайній вчинок. Одного дня, прийшовши раніше з навчання, дублікатом батькового ключа, я відчинив його кабінет. Це місце було табуйованим, однак іншого вибору не було. Я почав порпатися в шухляді за шухлядою. Уяви, яким було моє здивування, коли я знайшов пістолет і декілька різних паспортів. Ввечері, коли ми вчергове сіли до столу й мати з батьком, наче нічого не сталося, зачали бесіду про виступ берлінського балету, який приїхав у наше місто, я промовив: «Мені все відомо!»
Мати побіліла, немов крейда, а батько люто кивнув у бік сусідньої кімнати. Я встав і вийшов за ним.
Психологи давно довели, що найкращий захист – це напад. Особливо активно такий прийом використовується у світі тварин.
Не давши татові й рота роззявити, я виклав одразу всі свої козирі на стіл, розповівши йому про зброю та документи. Мій монолог розпочався з того, що ми – нещасні, і це його вина. Якби ми не переїхали з України, то все було б гаразд. Зараз же, я втратив друзів, спокій та відчуття впевненості в завтрашньому дні. Мати місця собі не знаходить, позаяк постійно переживає за тебе…
Я дуже добре знав свого батька, він був малослівним і за гарний аргумент вважав фізичне покарання. Але і я вже був не дітваком. Паралельно тому, як моє обурення наростало, його гнів зменшувався, ˗ це читалося в його очах. Годі! – сказав отець, – ми й так зайшли надто далеко. Настав час і тобі дізнатися правду.
Тоді він оповів мені страшні речі. Виявилося, що мій любий татусь ніякий не далекобійник, а спецпрацівник КДБ. У його обов’язки входило відслідковувати та ліквідовувати небажані елементи. Мені здається, що він навмисне оминув слово «вбивати», бо й так мав тягар на душі. Все розпочалося ще до мого народження, моя мати нічого не відала, однак коли правда сплила, на світ вже з’явився я. Спочатку він діяв на території УРСР, тоді, за високий професіоналізм, ареал дій розширився на весь Союз. Аж доки одного дня він не отримав завдання в колишній НДР. За ким і як він стежив, мені не відомо, бо батько постійно оберігав мене, тож знати все було ризиковано. Квартира, в яку ми переїхали, належала колишньому агенту, який провалив завдання. Але з гри такого рівня живими не виходять! Це я зрозумів одразу. За легендою, мій тато був кузеном колишнього власника якоїсь фірми. Він приїхав до Німеччини, аби завершити всі справи небіжчика.
Такою виявилася історія моєї родини. Спочатку, звісно, я був шокований. У моїй голові з доволі не бідною фантазією, укластися не могла ця низка співпадінь і закономірностей, які тепер вибудувалися в логічний ланцюжок. Усі ті люди, поїздки, пікніки сім’ями не що інше, як гарно спланована гра! Сюжети з бондіани перебилися на моє життя, зробивши його абсолютно інакшим.
Однак проживши, таким чином, ще з рік сталася біда, ˗ мій батько не повернувся додому. Ми з матір’ю довго сиділи й чекали звістки. Усі розуміли, що тато міг просто десь поїхати по «термінових справах», однак, зазвичай, він завжди давав про себе знати, чи то телефоном, чи то запискою, яку приносив невідомий гінець. Пройшло майже два дні, перш, ніж ми дізналися страшну новину. Тіло мого батька знайшли в стічній канаві, замотаним в широке біле простирадло. Його застрелили. Мати не витримало цього удару: не встигла ще трава прорости над могилою тата, як мама вже втратила глузд. Я з відчаєм спостерігав, як у блакитиних очах загорався той огник божевілля, від якого палав увесь її розум. Вона, наче сновида, блукала вечірнім Магдебургом, намагаючись щось віднайти. Мабуть, вона шукала втрачене щастя. Інколи мати приходила сама, інколи її приводили поліцаї (на щастя, я завжди вкладав до її кишені домашню адресу та ім’я). Врешті-решт я змушений був віддати її до божевільні.
Час спливав, жодної звістки з Батьківщини я не отримував, таке враження, що вони навіть забули про наше існування. Мені байдуже до грошей, просто хотілося поглянути в очі тому, хто відправляв людей на невидимий фронт, на бійню, з якої, лише вряди-годи, вони виходили переможцями. Лише одного разу, коли я заходив до свого під’їзду, мені здалося, що за мною стежить пара людських очей! Не можна з упевненістю сказати, що це правда, однак таке відчуття було.
Далі були роки пошуків. Я намагався віднайти синього птаха, який колись давно відлетів від нашої оселі. Цей пласт мого життя увінчаний перемогами та поразками, втратами й надбаннями, успіхами та фіаско. Тому, я вважаю, що не варто вдаватися до дрібниць, головне, що ми зустрілися тут і зараз. Нині все йду на поправку, я маю невеличку компанію з перевезень і мені цього досить.
Коли я побачив, як ти заходиш до того кафе, мене, наче громом вдарило. Я не міг повірити, що це ти, мій старий друже. Це було схоже на міраж, однак, нехай йому грець, я радий, що ми зустрілися!
***
Таку чудернацьку історію тоді оповів мені Андрій. Я не знав, як реагувати на всю цю лавину інформації, що ось-ось мала мене розчавити. Та все ж зібравшись з думками, я вирішив підтримати свого товариша. Тут, у Ганновері, далеко від рідного дому, нам пригадався старий вологий підвал, де ми колись клялися кров’ю у вірності… А, як відомо, клятва – непорушна!
Час сипався піском крізь пальці. День за днем ми все глибше занурювалися в атмосферу урбаністичного німецького життя. Там все ще панував дух міщанства, який був таким незрозумілим і бентежним для східного слов’янина. Основи життя, які були канонічними для них – нам видавалися кумедними та смішними. Ми ніколи не приймали ці основи, однак і не спростовували їх. Ми просто йшли своїм шляхом. Все було добре, консалтингова фірма, яку ми заснували, щодня приносила нам нові й нові статки. Ми виходили на новий рівень, який знаменував багату й спокійну старість.
Андрій ніколи нічого від мене не приховував. Наше товариство стало відомим далеко за межі Німеччини. Інші європейські фірми бажали об’єднати свої проекти й фінанси з нашими зв’язками й авторитетом, щоб витворити цілу міжнародну структуру. Це була, звісно, непогана перспектива, але велика гра вимагає великого ризику. Я ніколи не був боягузом, однак у мене не було й жаги до мільярдів. Мене цілком влаштовував розклад, у якому я міг спокійно дожити старості з вродливою дружиною та гомінкими дітлахами, однак Андрій вирішив інакше. Причиною такої переміни стала руда пасія мого товариша Єлизавета.
Ліза, так як і ми, походила з колишнього Радянського Союзу. Усе своє дитинство вона прожила в Краснодарі. Закінчивши школу, поїхала навчатися до Москви, де й сформувалася як особистість. Знаєте, як це буває, коли великі амбіції нічим не закріплені. Тоді людина починає досягати мети дозволеними й недозволеними методами. Я не маю права судити її, навіть зараз, коли все відомо, позаяк вона була коханою мого найкращого друга. Під час навчання Ліза познайомилася з німцем, якого здається звали Барт. Одружившись з ним вона отримала можливість безперешкодно виїхати за кордон. Поживши у шлюбі декілька років і відсудивши частину майна, вона стала вільною пташкою й зосередила свою увагу на пошуках нового годувальника. Цією людиною і став Андрій.
Я ніколи не пхав свого носу в чужі справи, тим паче амурного характеру, проте цей зв'язок загрожував нашій спільній справі. Андрій все частіше прислуховувався до думки Лізи, ніж моєї. Навіть рада директорів не могла вплинути на його рішення. Він почав робити необдумані вчинки.
Влада та багатство мають двояку силу. З одного боку тебе поважають і всіляко догоджають твоїм забаганкам, а з іншого – на тебе чигають з усіх сторін, аби всунути ніж у спину й зайняти твоє місце під сонцем. Любов – це слабкість! Саме тому в мене ніколи не було родини.
Ліза стала яблуком розбрату між мною та Андрієм. Одного разу, я випадково почув, як вона перемовляється по телефону з нашим конкурентом. Не довго думаючи, я притиснув її до стіни й попередив, що якщо вона не вгамується, то цим питанням займуся я. Того ж вечора до мене передзвонив лютий Андрій: спочатку його голос був спокійно-металевим, згодом він почав кричати, в його голосі забриніли нотки погрози. Я назначив йому зустріч. Зустрівшись все в тому ж кафе на Karmarschstraße, я виклав усе, що думаю про Лізу. Я намагався переконати свого товариша в тому, що та хв0йда йому не рівня. Що вона його використовує й бажає тільки грошей. Ні про яке кохання не може бути й мови! У відповідь Андрій сказав одну фатальну фразу: «Ти мені більше не брат.»
Наступного ранку мені подзвонили адвокати Андрія й виклали умови реорганізації нашої компанії. Я був вражений. Справа ледь не всього нашого життя перетворювалася на руїну. Мене охопила апатія. Хотілося, звісно, бути твердим і неприступним, виступити з контрумовою й поставити на місце свого екс-компаньйона та його дівку, проте вже було однаково. Якщо навіть дружба продається, якщо клятва нічого не важить, то смисл взагалі жити.
Через місяць я підписав контракт, де були зазначені основні пункти відступних. Я отримав цілком прийнятну суму, на відсотки з якої могли жити навіть мої онуки. Однак це вже було неважливо. Мені стало тоскно й душно в Німеччині. Всі ці загнані пошуком наживи люди не знали, що таке справжнє щастя. Керовані думкою про те, що їх нація всесильна, вони жили, немов вівці чекаючи моменту, аби потрапити під ніж. Під чий ніж? – запитаєш ти. – Байдуже під чий! – відповім я. Так було в кожну добу: були вівці, а були й вовки. Я зараховую себе до останніх.
Вперше за багато років мене потягнуло на Батьківщину. Я спостерігав за перебігом справ в Україні по телебаченню, але ніколи не хотів повернутися. Тепер, це було моїм єдиним шансом на порятунок. Розпродавши все рухоме й нерухоме майно, після 10 років розлуки, я повернувся в Україну.
Придбавши скромний будиночок на Лівому березі Дніпра, я зажив життям, до якого завше прагнув, ˗ почав писати книги. Нарешті я відчув спокій, який утратився багато років назад, коли я був ще дітваком. Доля показала мені, що шлях людини може, та й має бути тернистим. Не важливо, ким ти був, важливо те, ким ти став. Я вдячний Богу за своє життя. І навіть якби мені запропонували прожити його знову, я прожив би його так само. Звісно, є моменти, які хотілося б змінити, проте не мені судити про ті чи інші речі. Кожен відповідатиме за свої вчинки персонально, в кожного є власний критерій, за яким він робить вибір. Моє ж життя тільки розпочинається, тому загадувати на перед не буду…
***
Кабіну ліфта добряче труснуло і яскраве світло засліпило вже звиклі до темряви очі. Коли мої зіниці розширилися до нормальних розмірів, переді мною стояла абсолютно нова людина. Я вже не відчував колишньої відрази, мене навпаки вабило до цього чоловіка. Олег мовчки дивився на мене, немов кажучи: «От так, чоловіче, ніколи не знаєш, як складеться життя!» Я відчув, що декілька годин проведених разом у ліфті, зробили нас товаришами.
Та ось заблимала кнопка 5-го поверху. Мені не хотілося прощатися, але затримуватися теж не було сенсу. Я чомусь знав, що доля ще зведе нас разом і хто зна, яку загадкову історію я почую від Олега тоді.
ID:
460671
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.11.2013 11:48:52
© дата внесення змiн: 15.11.2013 19:38:38
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
