|
Я віддав йому згарду. Все. Я безборонний. Тепер він вб"є мене, а потім - і Анджелу. Може не треба було поспішати? Може варто було боротись? Та я не зміг. Я не хотів побачити як помре Анджела. Я виграв для неї кілька хвилин, а для себе, мабуть, секунди. Принаймні, я зробив все, що міг. Я боровся як умів. Хіба ж винен у тому. що любов до живої людини для мене важливіша, ніж почуття обов"язку перед рідною землею, перед людством, врешті-решт?
Так, можливо я дріб"язковий. Так, можливо я зазнав цілковитої поразки, зате я помру і останнім про кого я подумаю будеш ти, моя люба Анджело. Я подумаю про твої блакитні очі і насолоджуватимусь їх живим блиском. Востаннє... Це буде востаннє, та я радітиму тому, що помер з надією на те, що можливо Аріадник змилостивиться над тобою і подарує життя.
Мені так фігово. Тіло досі горить.
- Це все чого ти хотів? - питаю, чекаючи на фатальний удар. Ти відпускаєш мене і раптом стає легко. Одна лиш біда: я ледь стою на ногах від утоми.
- Ні, не все, - чую твій голос.
Не все. Чого ж тоді? Бачу, що прочитуєш це питання в моїх очах і посміхаєшся з викликом.
- Я хочу тебе, - пролунало, наче грім серед ясного неба. Раптом Аріадник торкнувся моїх губ ствоїми вустами. Цей дотик приніс нову хвилю болю, крізь який проривалися нечіткі видіння. Біль заважав думати, видіння поміщали мене у своєрідний напівсон, з якого я не міг вирватись. Реальність повернулась лише коли демон урвав поцілунок.
- Навіщо? Хочеш принизити перед Анджелою? Остаточно зламати перед смертю? Не треба... Вбий мене. Я ж усе тобі віддав, - прошу я, Одна думка про те, що ми зробимо це, викликає у мене огиду до себе. Я почуваюся брудним від одного лиш поцілунку, то що буде далі?
- Вона цього не побачить. Я нашлю на неї сон. І за друга свого не переживай. Я й про нього подбаю. Ми залишимось тут самі, - обіцяєш ти.
- Будь ласка, не кривдь їх, - прошу я.
- Гаразд, - обіцяєш ти і знову тягнешся до мене, але я відсахуюсь.
- Це вже починає дратувати, - визнаєш і заломлюєш руки за спину, поставивши мене перед тим на коліна. Я знову провалююся в марення. Бачу як ти убиваєш і відчуваю біль твоїх жертв на собі. Приходжу до тями, коли ти вже входиш у мене і починаєш рухатись... Мені погано, та не від того, що ти зі мною робиш, а від нових видінь. Навіть не знаю, де вони беруться. Як від них позбутися? Лише це мене хвилює.
Пам"ятаю той блаженний момент, коли ти нарешті дав мені спокій, задовольнивши свою хіть. Тоді я нарешті зміг повернутися до реальності. Так, поясниця неприємно нила, проте це було неможливо порівняти з тим, що я відчував, допоки ти торкався до мене.
- Не треба, - простогав я, коли ти знову нахилився наді мною.
- Не треба підтягнути тобі штани? Та, власне, я можу цього не робити. Цікаво як ти потім поясниш своїй любій Анджелі свій стан, - глузливо кинув Аріадник і, зробивши своє діло, пішов. Більше я його не бачив, принаймні в той день: остаточно відключився.
ID:
464903
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.12.2013 22:17:58
© дата внесення змiн: 08.12.2013 23:38:22
автор: Просто Нікі
Вкажіть причину вашої скарги
|
