Братові Михайлу
Напнуто до краю
Часу тятиву.
Не скарби шукаю,
Не розрив-траву,
а такої сили,
що розірве вщент
на планеті сина
мертвий континент.
П. Скунць
Брате, нам голосить
кожна жилка-мить,
і тятива часу
на вітрах бринить,
шепотить на вухо
вітами беріз:
"Чи ти знаєш Глухів,
зболений до сліз?
Чи село ти рідне
в пам’яті не вбив?"
А здалеку лине
тихий шелест нив:
"А чи не забули,
хлопці, ви землі,
що дала вам милість –
хліба на столі?"
З маминої хати
вітер дим приніс –
солодко вдихати,
солодко до сліз.
А він десь під серцем,
брате, нас пита:
"Хлопці, може підем
в юності літа?
На дитинства кладку
понесу вас я –
і не вдержить згадку
часу колія...
Вам Одарка-баба
втяла дерунів
i чека до хати
всіх своїх снів.
Де Семен убитий?
Віктор де, що вмер?
Де Дмитро і діти?
Як Петру тепер?
I сльоза спливає
прямо в деруни –
із сльози говорять
з бабою сини,
і лице ясніє
в зморшках і сльозах,
i шкварчить олія,
сліз відчувши страх:
"Пам’ятайте, хлопці,
сльози-деруни –
з димом на олійці,
з долею вони! "
А нас час-тятива
в неводи доріг
кидає хапливо,
ще й збиває з ніг...
Напнуто до краю
часу тятиву –
та вона дарує
лиш забудь-траву.
Скручено сталево
цю тятиву-час –
зіроньки квітневі
з нею не для нас.
Нам би кусень хліба –
й не рости трава.
Довга гривня треба –
не беріз слова.
То шукаймо, брате,
краще голос трав,
бо наш світ крилатий
з квіточки повстав.
Глянь, гостріше леза
часу тятива –
та співа з Берези
нам розрив-трава:
"Ви не бійтесь, браття,
оцю час-косу!
Хай підходить таттю,
а я вас спасу!
Усі болі й страхи
розірву я вмить -
й часу костомаха
нас не зможе вбить…"
Нам співає, брате,
сонце з пелюсток –
що зібрала мати
в нагідок вінок.
Нам співає мама
пісню ненову,
щоб шукали самі
ми розрив-траву,
що розрив-нагідка
стишує нам час,
що лілея-квітка
всі скарби для нас
вбрала у пелюстя –
в оце диво з див…
Тож шукаймо щастя
в нагідках-розрив.
