Глава ІХ
Вихідні дні були найактивнішими для роботи команди на окрузі, тож у визначений час зібрались майже всі. Сергій роздав керівникам груп завдання, розподілив між ними вулиці і будинки для рознесення листівок. Оскільки основним завданням було ведення роз’яснювальної роботи, а не роздача самих листівок, то Сергій кожного разу підкреслював, щоб агітатори не просто вкидали листівки у поштові скриньки, а ходили невтомно від квартири до квартири і розмовляли з людьми.
Так само було й цього разу. Керівники груп зі своїми людьми, отримавши всі вказівки, розійшлися у своїх напрямках. Стояв сонячний січневий день. Напередодні пройшов невеликий сніг, прикривши свіжим блискучо-білим простирадлом ніздрювату сірість старого снігового покриття, яке в умовах автомобільної перенасиченості великого міста утворюється доволі швидко. Цього ж дня ще не прибитий пилом яскравий сніжок райдужно виблискував під кущами, на гілках дерев, козирках кіосків. Поскрипуючи стежками, компанія з кількох людей, серед яких була і Світлана, прямувала до довгого з багатьма під’їздами будинку. Суха морозна свіжість легкими рухами вихоплювала з їхніх вуст хмаринки подихів і відносила убік, раптово розчиняючи їх у собі.
Світлана поступово набралася досвіду і стала почуватся сміливіше у спілкуванні з десятками незнайомих людей, до яких щодня доводилося іти з відвертими розмовами. Побачивши це, Сергій вже спокійніше, за необхідності, відпускав її з іншими агітаторами, хоча й шукав будь-якої нагоди бути з нею поряд, щоб вона відчувала його опікування і увагу. Цього ж дня Сергієві довелось терміново від’їхати, щоб організовувати в одній із шкіл зустріч з кандидатом.
Світлана відчувала, що та повага, з якою команда ставиться до Сергія як керівника штабу, якимсь чином передається і до неї. Усі ж бо бачили, що вони із Сергієм увесь час разом, тож розуміли, що їх щось об’єднує, а відтак і ставитись до неї, ніби до бойової подруги отамана. В якийсь момент Світлана стала відчувати, що ця роль їй подобається. Ніколи раніше не було у неї такого відчуття впливу на людей, на їх волю. Раніше, скільки вона себе пам’ятала, у неї було постійне бажання відсторонитися, вибудувати невидимий кордон між собою і іншими. Люди, особливо незнайомі, викликали у неї якесь незрозуміле відчуття первинного остраху. Чекала від них чи підступних неприємностей, чи німого осуду невідомо за які гріхи. Люди ж старшого віку взагалі ввижалися їй у образі суворого завуча школи, що стоїть перед двієчником, гіпнотизуючи його поглядом з-під насуплених брів. Намагаючись приховати від усіх, хто її оточував, свої внутрішні відчуття, Світлана вимушена була постійно вдягати, виходячи з дому, личину непохитної незалежності і підкресленої гідності. Хіба здогадувався хоч хто-небудь, скільки нервової енергії доводилось їй витрачати за цілий день на підтримання цього іміджу, у якому постійно стресовому стані доводилося перебувати? І от, після стількох років напруги вона раптом відчула зовсім інше ставлення до себе. Хоч і не сама, а опосередковано, через Сергія, вперше пізнала відчуття спокійної впевненості і самоствердження. Це відчуття виявилось настільки приємним, що Світлану почало хвилювати вже те, що колись все може скінчитись, тому подумки бажала, щоб ті кляті вибори ніколи не відбулися. Чи були в неї якісь почуття до Сергія – вона не могла відповісти навіть самій собі. Скоріш за все, Світлані хотілося бути біля нього саме тому, що Сергій надавав їй впевненості у собі, за що була страшенно вдячна. Але, чи можна це почуття назвати закоханістю? Намагалась знайти відповідь у своєму серці і не могла, намагалась виказати Сергію своє вдячне ставлення до нього і не могла. Щось зупиняло. Можливо те, що й він зі свого боку якось по-хлопчачому несміливо ставився до неї: без бурі й натиску, на волю яких можна було б здатися, втративши голову, розплавившись і не замислюючись вже про жодні дурниці.
Про все це Світлана розмірковувала, вимірюючи із своїм напарником довгі східці, площадки, під’їзди, піднімаючись ліфтами, ідучи від квартири до квартири, і перериваючись у своїх роздумах лише для чергової бесіди завченими фразами з жильцями будинку. Раптом, коли вони вже обійшли перший свій під’їзд і вийшли на вулицю, її покликав високого зросту молодий хлопець років двадцяти із сусідньої групи. Видно було по ньому, що він дуже схвильований.
- Світлано Ігорівно! Вибачте. Добре, що я Вас побачив.
Світлана зупинилась і з здивованим виразом на обличчі глянула на хлопця.
- Ви мене? Щось сталося?
- Сталося. Допоможіть будь-ласка? Є одна важлива справа.
- А що таке? Вам саме я потрібна?
- Так! Ходіть, будь-ласка, зі мною. Потрібна Ваша допомога. Ви розумієте, ми ж всі домовлялися і Сергій Іванович весь час наполягав, щоб листівки розносили лише у квартири, а не вкидали у скриньки.
- Ну, домовлялися, то й що? Ми так і робимо з напарником.
- Та справа в тому, що ми виявили партача в нашій групі, Федора Копилова. Власне, ми це виявили випадково. Після того, як ми з товаришем закінчили обходити свій під’їзд, то помилково зайшли до другого під’їзду, за який відповідав Копилов. А у цього Копилова сьогодні якраз немає пари і він ходить один. Так от, зайшли до цього під’їзду, дивимося, а з усіх поштових скриньок наші листівки стирчать. Питаємо: - Хто працював у цьому під’їзді? – Копилов. Ми до нього, а той робить невинний вигляд і каже, що нічого страшного немає, і так зійде.
- Я розумію – це неподобство. Тільки до чого тут я? Чому Ви саме мене кличете на допомогу?
- Ми гукали у кількох під’їздах нашого керівника групи, але він мабуть десь на верхніх поверхах, чи до квартири до когось зайшов – не чує. І Сергія Івановича теж, як на зло, зараз немає! А тут я Вас побачив, то Ви вже як його дружина замість Сергія Івановича якось вплиньте на цього Федора. Допоможіть, я Вас прошу!
Світлана, почувши останні слова, вже збиралась обурено відповісти, що вона зовсім не дружина Сергію, але… щось зупинило. Що? Хтозна? Можливо, закортіло хоч трохи побути в ролі отаманші – від такого відчуття на душі враз стало якось затишно і надійно. Тут таки замислилась над тим, що в ній почало проростати – і на мить засоромилась, але ж одразу і знайшла собі виправдання – зараз треба терміново допомогти авторитетно навести порядок. Від неї ж саме цього чекають? Хіба може вона підвести людей? А розбиратись, хто з ким одружений, можна буде вже потім..., пізніше колись..., при нагоді...
Світлана у супроводі хлопця ішла вздовж будинку. Ще здалеку було чутно сварливі вигуки трьох чоловіків і жінки біля одного з під’їздів. Не дійшовши кількох метрів, супутник звернувся до Світлани, вказуючи на одного з чоловіків:
- Ось, Світлано Ігорівно, дивіться – Федору замало того, що його було спіймано на гарячому, то він ще й сперечається. Обурюється, що ми не даємо йому далі працювати.
- Так! Я вважаю, що Вам нема чого тут більше робити! - з якимсь самозбуджуючим натхненням, з кожним словом все голосніше почала Світлана. – Я сьогодні повідомлю Сергію... Івановичу про цей випадок, а він завтра хай вже сам з Вами розбирається, зможете Ви надалі працювати в нашій команді, чи ні! Хоча, як на мене, то з таким ставленням до роботи краще нам одразу розійтися!
- Та ні! Я ж нічого поганого не хотів зробити! Я хочу працювати! - одразу перемінив інтонацію Федір і почервонів.
- Я розумію, якби Ви ще одразу визнали свою провину і пообіцяли, що таке більше не повториться! А то ж, замість цього, одразу сварку розпалюєте, ніби це хтось неправий, а Ви праві!
- Я не сперечаюсь! Я – неправий! Просто я не думав, що це так серйозно. Сьогодні довелось одному працювати, боявся не встигнути за іншими, тож вирішив план не зривати. От і все!
- План на виробництві треба видавати, а тут якість на першому плані! Оскільки Ви сьогодні один, то працювати далі не зможете – ми не можемо надалі вам так довіряти. Якщо Сергій Іванович залишить Вас у команді, то будете працювати тільки в парі. До побачення!
Світлана, окрилена своєю сольною партією, хотіла б іще її продовження, але присоромлений чоловік без подальших суперечок попрощався і пішов. Втішало те, що колеги з її оточення почали дивитися на неї із ще більшою повагою. У такому піднесеному стані Світлана перебувала і наступного дня, коли зустрілась з Сергієм.
Сергієві перед тим вже змалювали в подробицях зміст вчорашнього інциденту і вирішальну роль Світлани в його розв’язанні. Однак, йому дуже важко було повірити, що все відбувалось саме так. Особливо вражений він був, коли довідався про те, як Світлана, не моргнувши оком, видала себе за його дружину. Хоча здалося йому, що вона, напевно, трошки перегнула палку – можна було б і м’якше. Але ж він сам не був там і не знає всіх обставин, а з іншого боку, всім відомо, що жінки, здебільшого, більш схильні до скандальності у подібних випадках, ніж чоловіки.
Був понеділок і на цей день колективного виходу на округ не планувалося. Але Сергієві кортіло побачитись із Світланою і особисто розпитати про вчорашні події. Зустрілись вони, як завжди, в обідню перерву в їдальні. Сергій помітив як жінка зашарілася, коли зрозуміла, що він вже про все знає. – Здається, треба скористатися цим моментом, - подумав він, - і спробувати сьогодні ж з’ясувати їхні стосунки. Більше відкладати не можна. Але під яким соусом запросити її провести разом вечір?
- Світлано, знаєш..., я настільки вдячний тобі! Ти так вчасно допомогла хлопцям навести порядок! Думаю, що це треба відзначити. Запрошую тебе сьогодні кудись сходити посидіти в кафе. Ми змогли б поговорити стільки, скільки матимемо бажання, а не стільки, скільки дає нам можливість міський транспорт. Я завжди був якось, ну-у... внутрішнє незадоволений тим, що наші неповторні і захоплюючі бесіди були настільки короткочасними... Давай хоч раз посидимо разом нормально, в своє задоволення. Ти ж не проти?
- М-м... загалом..., - протяжно вимовила Світлана, розмірковуючи, одразу погодитись, чи ще трохи потягнути час, - я не проти. Можна і посидіти.
Увечері, вже коли вони сиділи за столиком в кафе одне проти одного, Сергій згадав те відчуття прохолодного полегшення, яке відчув після згоди Світлани провести разом вечір. Початок був явно підбадьорюючий, потрібно лише на тій же високій ноті вести далі свою партію.
У невеличкій напівтемній залі із десятком столиків було трохи задимлено від цигарок, але, загалом, досить затишно. Стиха грала музика, грала рівно настільки, щоб не було чутно розмов за сусідніми столиками. Зі стелі звисали рожеві паперові китайські ліхтарики, чиї візерунки кидали примхливі тіні на стіни, столики, обличчя, створюючи настрій розслабленості і поступового віддалення від суворих берегів життєвих проблем.
Сергій вже кілька хвилин поспіль розповідав про своє життя. Світлана сама першою запитала про його минуле, про першу сім’ю. Як не дивно, але зараз йому захотілося розповісти про це з усіма подробицями, хоча раніше він ніколи не мав великого бажання торкатися цієї болючої теми. Особливу зацікавленість виявила Світлана до тих моментів, коли йшлося про його сина.
- Знаєш, я так співчуваю тобі. Я дуже хотіла мати дітей, але мій чоловік все умовляв ще почекати, потім ще, доки між нами все не скінчилось... Не знаю..., в результаті, гарно це, чи ні..., що вони у нас так і не з’явилися. Але, у будь-якому випадку, так важко, коли не маєш для кого жити. Відчуття сенсу буття якось розпливається, розмивається настільки, що втрачаєш бачення мети. Ну – працюєш, ну – їси, спиш, одягаєшся, комусь телефонуєш, дивишся телевізор. Учора, сьогодні, завтра – одне й те ж, одне й теж... Кінець кінцем, а для чого? Якась одноманітна безкінечність, ніби сидиш і рахуєш від одиниці до мільйона, знаючи наперед, що за ним буде другий і третій.
- А якщо рахувати удвох, - раптом перебив Сергій, - а може й втрьох – може веселіше буде?
Світлана, що говорила до цього, нахиливши голову до серветки, яку складала у все менший трикутник, після цих слів Сергія одразу здійняла злегка прикриті віями очі і пронизала ними все, що він міг би приховувати у своїх потаємних думках, тихо вимовивши:
- Та-ак? Що ти хотів сказати?
Сергій, похолонувши від цього погляду, спочатку подумав, що у нього починає з’їжджати з глузду кастанедова точка збірки, після чого асоціативно згадав перший рядок вірша, що читав йому Валентин. Вражений тим, що так все зійшлось, ніби Валентин завчасно знав про розвиток подій сьогоднішнього вечора, Сергій, не мигаючи, взяв Світланину долоню до своєї і почав мелодійно промовляти:
Не зводи ти на мене примружений погляд,
Що покою мені і вночі не дає;
Я щоразу мовчу, коли йдемо ми поряд –
Не мовчить лише серце моє.
Ти – сонет моїх мрій, що летять над рікою
У квітучі поля, світанкові гаї;
Та щоразу мовчу, коли поряд з тобою –
Не мовчать лише очі мої.
Ти взяла у полон, посадила за ґрати,
Я поліг як солдат у нерівнім бою;
І я знову мовчу – як тобі проспівати
Про кохання невимовну пісню мою?
Світлана ще кілька секунд сиділа мовчки, не виймаючи долоні з руки Сергія, після чого на її вустах з’явилась якась винувато-кокетлива посмішка.
- Сергію? Ти-и що?.. Це ти мені так вирішив освідчитись? Я тебе вірно зрозуміла?
- Так... так. Я довго не наважувався, а от... тепер взяв і-і сказав. Що ти мені скажеш на це? Я хочу, щоб ми були разом, щоб ти була моєю дружиною. Згодна?
- Н-не знаю..., - схвильованим голосом промовила Світлана, висмикнула нарешті свою руку і обхопила долонями зашарілі щоки. – Чесно кажучи, я передбачала, що наші стосунки колись приведуть до такої пропозиції з твого боку, але коли зараз це сталось, то я просто розгубилась. Так несподівано воно якось, хоча так романтично! Невже ти сам написав цього вірша?
- На жаль, ні. Чесно кажу. Але ж я не думаю, що твоє рішення буде залежати від цього?
- Звісно ні... Між поетом і чоловіком така ж різниця, як між трояндою і виноградом.
- Ти хочеш сказати, що чоловік повинен бути не красивим, а корисним? – трохи ображено відповів Сергій.
- Ні, я не те хотіла сказати, не ображайся. Я мала на увазі, що слухати поезію – це як свято душі, але ж основна частка нашого життя складається з буднів, коли поряд з собою хотілося б мати когось більш реального і надійного.
- От, вже в цьому можеш не сумніватися! Я і реальний, і надійний.
- Так.., Сергію. Що тобі сказати?.. Мені здається, що ми... ми могли б спробувати. Хоча знаєш, як воно – коли обпікся раз на гарячому, то і на холодне дмухатимеш. Повір – ти мені дуже подобаєшся і я хочу, щоб ми стали жити разом, але я так боюся знову помилитися. Знову пройти через усі ці оформлення шлюбу, розірвання шлюбу. Може не будемо так поспішати з цим? Може якось потім, коли вже будемо точно впевнені у тому, що назавжди вирішили бути разом?
- Так коли ж це буде!? Особисто я зараз уже впевнений, що хочу завжди бути з тобою разом!
- Не треба так легко кидатись клятвами! „Завжди” – це надто відповідальна заява, щоб бути у ній настільки впевненим.
- Я кажу те, що відчуваю усім серцем. Невже ти мені не віриш?
- Хочу вірити. Дуже хочу! Але.., за великим рахунком, що тебе не влаштовує? Ми ж з тобою вже погодились бути разом? Для тебе так принципово, щоб ми буквально завтра пішли до ЗАГСу? Ну, давай не будемо так поспішати!
Світлана при цьому так приязно і тепло посміхнулась, поклавши руку Сергієві на згин ліктя, що йому нічого не залишилось, як трохи пригніченим тоном відповісти:
- Що ж, буду сподіватись, що це станеться найближчим часом. Я почекаю.
- От і добре, домовились. То може вже будемо іти додому?
- Ти вже хочеш іти? Добре, йдемо.
На вулиці Сергій зупинив таксі і відвіз Світлану додому. Біля під’їзду, де Сергій планував трохи постояти, а можливо ще й поцілуватися, він раптом помітив, як Світлана, не притишуючи ходи, прямує до дверей.
- Світлано, ти вже йдеш? Може трохи постоїмо, поговоримо? – спробував зупинити жінку Сергій і, вхопивши її за лікоть, почав м’яко притягувати до себе, намагаючись поцілувати. Світлана, однак, не схотіла зупинятись.
- Ну, навіщо, не треба! Я якось не звикла отак на вулиці при всіх цілуватись.
Це остаточно доконало Сергія, він ображено зупинився і став прощатися. Світлана здивовано глянула на нього, поправляючи пасмо волосся, що вибилось з-під хутряної шапки.
- Сергію! Ти що? Вже передумав?
- Що передумав?
- Як?! Ще півгодини тому в кафе ти запропонував, щоб ми жили разом, і я погодилась, а тепер ти прощаєшся? У тебе що, сьогодні якісь нагальні справи є вдома?
?... Ні-і!
- От і добре! Необхідні речі можеш і завтра після роботи перевезти, а станочок для гоління у мене знайдеться, так що, не турбуйся! Ідемо, чого ти стоїш?
Сергій, спантеличений таким розгортанням подій, мовчки пішов слідом і трохи оговтався лише в ліфті.
- Світлано! Ми, певне, якось не так зрозуміли одне одного в кафе? Ти ж мене прохала почекати, не спішити, відкласти все на пізніший строк?
- Я мала на увазі офіційне оформлення наших стосунків. Думала, що тебе саме це турбує, і... от, саме з цим я і хочу почекати, доки остаточно не зрозумію, що не помилилась.
Це значною мірою змінювало ситуацію і, коли вони зайшли до Світланиного помешкання, Сергій поступово прийшов до тями, але заспокоєння це не принесло. Ще кілька хвилин тому він вважав би за щастя, хоча б обійняти і поцілувати цю жінку, а зараз на нього чекає лягти з нею в одне ліжко і провести разом ніч. Передчуття цієї миті виникло в його уяві настільки реальним і наближеним, настільки збуджувало, що тільки-но вони встигли зняти верхній одяг, як Сергій притягнув до себе теплий і м’який стан коханої жінки і потонув обличчям у глибині пухнастої світло-сірої кофти біля магнетично притягуючої западини між її плечем і шиєю. З густого сплетіння довгих і лоскотних пухових волосинок кофти у ніздрі впливав дурманний букет із аромату тонких парфумів і жіночого тіла. Пружність притиснутих жіночих грудей і живота обдали його паморочливим жаром. Ледь тремтячими руками, що ними притиснув її до себе, відчув під кофтою пластиковий квадратик защіпки від бюстгальтера. Наразі в голові почав проявлятися дотично-зоровий образ жаданої миті його розстібання. Остаточно втрачаючи контроль над подальшими діями, почав піднімати своє обличчя вдовж прохолодної щоки, намагаючись відшукати її вуста, та в цей момент Світлана раптом відсторонилась.
- Ну що ти? Куди ти так поспішаєш? Не встиг роздягнутись, зайти в квартиру... Зачекай, - продовжила, заводячи Сергія до кімнати, - посидь трохи, а я зараз. Можеш, поки що, почитати щось, або телевізор включи. Я швидко.
Сергій зрозумів, що Світлана пішла до ванної кімнати, сів у крісло, вкотре за цей вечір спантеличений. Ні читати, ні дивитись телевізор не хотілося. Думки стрибали лише в одному напрямку...
Заглиблений у свої фантазії, не помітив, як Світлана зайшла до кімнати вже у домашньому халатику.
- Можеш піти теж помитися, а я, поки що, постелю. Колонкою газовою вмієш керувати? Рушника я тобі повісила на змійовику.
Сергій покірно пішов до ванної кімнати, а коли повернувся, в кімнаті було майже темно. Приглушене червоне світло торшера ледь висвічувало розстелену канапу. З-під ковдри виглядала верхня частина жіночої спини, вкрита пишним волоссям, що хвилями спадало з голови. Голова, в свою чергу, покоїлась на витягнутих наперед ліктях рук обличчям у подушку. Сергієві на мить здалося, що Світлана вже заснула, аж почув приглушений голос:
- Вимкни світло, будь-ласка, і лягай.
Чесно кажучи, не хотілося йому вимикати світло. Кортіло хоч у напівтемряві краєм ока глянути на оголене тіло коханої жінки. Та, нічого не поробиш – довелося підкоритися. Пірнувши під ковдру, Сергій очікував, що зараз Світлана у нетерплячій пристрасті розвернеться до нього і вони зіллються в жарких обіймах. Однак, цього не сталось, навіть коли він несміливо почав обіймати і цілувати її плечі, притискаючись тілом до ніжної теплої спини. Нарешті, коли через хвилин п’ятнадцять наполегливих намагань розвернути жінку до себе, це вдалось – мало що змінилось. Будь-які намагання розбудити в ній жіноче єство виявились марними, хоча, з іншого боку, жодних заперечень проти зближення вона не виявила. Сергієві подумалось, що то може він зробив щось не так, і навіть запитав про це у Світлани.
- Ні, любий, що ти! – обійняла і притиснулась до нього жінка. - Мені дуже хороше з тобою, ти такий ніжний. Не турбуйся, все нормально. Давай спати – вже пізно!
Сергій трохи заспокоївся, притих, обійнявши Світлану, що згорнулася калачиком, та прислухаючись до її мірного дихання уві сні. Самому не спалось – несподівано реальна близькість ще вдень недосяжної жінки збуджувала такими наростаючими хвилями, що доводилось переборювати бажання розбудити її...
Несподіваний дзвінок будильника серед тьмяної сірості зимового ранку дав зрозуміти, що на деякий час він все ж непомітно звалився у чорне провалля сну. Світлани поряд не було. Здивувався – невже так міцно заснув, що не почув її відсутності? До ніздрів приплинув легкий запах кави, примусивши зіскочити з канапи і вийти до кухні.
- Доброго ранку, любий! Як спалося?
- Питаєш! Хіба можна було спокійно заснути поряд з таким чарівним створінням як ти? Все ж перед світанком мабуть таки заснув.
- Дякую... А я вже думала йти – тебе підіймати. Швиденько вмивайся та снідай, а то на роботу запізнимося...
Так почалося їх спільне подружнє життя. За цим ранком був другий, третій... Свято, що поступово і непомітно переростає у будні повсякдення. Виникла й перша суперечка: Сергій вмовляв Світлану переїхати жити до нього – все ж квартира у нього двокімнатна, більш простора. Та всі наведені ним аргументи не мали жодного впливу. Найвагомішим фактором, що абсолютно превалював над усіма доводами з боку Сергія, був, як він швидко зрозумів: “мій дім – моя фортеця”. Довелось зупинитись на умовно компромісному варіанті – деякий час пожити у Світлани, а колись пізніше повернутися до цього питання. Хоча у нього одразу викликало сумнів це “колись”. В інтимному плані, на жаль, також жодних змін на краще не відбулось, незважаючи на всі намагання Сергія пробудити до життя це прекрасне тіло. Із сумом довелося йому з кожним днем все більше впевнюватись, що, з якихось невідомих йому причин, Світлана ставиться до цієї сторони життя як саме до подружнього обов’язку у буквальному сенсі цього слова, і нічого більше. Яка в цьому була причина – морально-виховна, психологічна чи біологічна, він не міг зрозуміти. Та хіба ж від цього було б легше? Така поведінка жінки трохи охолоджувала його, та все ж сила кохання до неї була сильнішою, тож довелося прийняти це як таке, що дано йому долею. Іноді, розмірковуючи, йому до голови підступно влізало навіть якесь повне безглуздя. Немов би в ролі гоголівського Подколесіна, мріялось – от, як би гарячу пристрасність Жанни, від якої він свого часу втрачав розум, об’єднати, відкинувши усю Жаннину дурість, із зовнішніми та душевними принадами Світлани! Яка б це була неповторна жінка! Але ж – нічого ідеального в світі не буває. Та якби і вдалося б здійснити таку фантазію, то така синтетична Галатея, напевне, і не глянула б у його бік.
У Комітеті свої стосунки вони не афішували, але – лише за наполяганням Світлани. Сергій хотів поділитись з колегами своєю радістю, якось відзначити за дружнім столом цю подію, та Світлана була проти.
- Що ми будемо відзначати, яку подію? Нас можуть просто не зрозуміти нормально. А може ще й засудять. Не в очі, а за спиною шушукатись будуть. Навіщо на це наражатися? От, якщо вже офіційно все оформимо, тоді й бенкети влаштовуватимемо.
- Але ж ти сама видала себе за мою дружину на окрузі? Де ж логіка?
- Почнемо з того, що сама я себе ні за кого не видавала. Не перекручуй! Я просто промовчала заради справи. А потім – це були незнайомі мені молоді хлопці, студенти, а не колеги з роботи, з якими мені щодня бачитись і працювати.
- А мені здається, що краще одразу всіх поставити до відома, ніж чекати, доки шило з мішка вилізе. А воно ж саме так, рано чи пізно, й станеться. Отоді вже пліток не оберешся. Ну от, чого ти боїшся? Не віриш, що в нас це всерйоз і надовго? Не впевнена у своїх, чи в моїх почуттях? Що? Скажи!
- Якби я могла так чітко сказати, то все було б набагато простіше. А я не можу. Ну, не знаю і – все! Знаєш, давай не будемо заглиблюватись. Просто трохи зачекаємо. Ти можеш поступитися жінці? Жінкам треба поступатися, котику ти мій сизокрилий, - з жартівливим сміхом завершила Світлана і лагідно прихилилася до його плеча, чим повністю обеззброїла і примусила тимчасово погодитись.
Однак, Сергій виявися недалекий від істини. Шила в мішку дійсно довго переховувати не вдалось. Багато людей, що намагались додзвонитись йому додому, потім під час зустрічі допікали запитаннями, чого його весь час немає вдома. Хоч він і викручувався як міг, та з часом в Комітеті таки почали гомоніти про те, що Сергій певно когось собі знайшов і не ночує вдома. Першим здогадався, звичайно ж, Валентин, загнав Сергія у “глухий кут” і не відпустив, доки той, нарешті, не зізнався у всьому.
- Що, таки попався, як сом на смажену курку? З чим і поздоровляю!
- Знову хочеш мене образити? Ну, що ти маєш проти Світлани? Вона чудова людина. Ми дійсно кохаємо одне одного.
- То чому ж тоді приховуєш це від усіх? Від надто великого кохання?
- При чому тут я! Ну... ми разом так домовились – поки що не розповсюджуватись про наші стосунки, доки не розпишемось.
- Зрозуміло. Це вона тебе примусила мовчати? А я тебе попереджав, що ця жінка з дивацтвами. От побачиш – це ще тільки квіточки, а будуть ще й ягідки! Ще прибіжиш пускати скупу чоловічу сльозу у мою жилетку!
- Ти спочатку жилетку заведи! І взагалі, не треба мені наврочувати! Все у нас буде чудово!
- Якщо серйозно, то я від усієї душі бажаю, щоб все у вас склалося нормально. І дай боже, щоб мої сумніви виявились лише вигадкою перестрахувальника!
Валентин не був пліткарем, але коли у відділі між Тетяною і Оксаною зайшла розмова за Сергія, про те, що між ним і Світланою напевно щось є, то Валентин лише підтвердив обґрунтованість виказаної підозри. Цього було достатньо. Не пройшло й двох днів, як для усього Комітету це вже не була тайна. Коли до неї підступили жінки з бухгалтерії, Світлана була ошелешена і мало не знепритомніла від несподіванки.
Того вечора вони з Сергієм вперше посварились. Вірніше, сварилась вона, виливши на чоловіка всю бурю жіночих емоцій, що набухала в ній, як опара, від роботи і доки вони не опинилися в квартирі. Сергій здебільшого винувато мовчав, розуміючи, що у нього немає таланту Чацького, щоб змагатись із жінкою у красномовно звинувачувальній риториці.
Через кілька днів вони примирилися, але протягом цих кількох днів в якості покарання для нього було відлучення від спільного ліжка. З часом він звик до такого виду екзекуції з боку Світлани, але того першого разу відчув якесь приниження. Навіть з’явилася думка тимчасово повернутися додому, та потім злякався, що Світлана може зовсім розірвати стосунки, він бо в принципі ще не чоловік, а лише у приймах. По деяких роздумах та сумнівах вирішив змиритися...
Тим часом підійшли та завершились вибори, Георгій Іванович переміг на своєму окрузі і всі в Комітеті почали вже готуватись до того, що він, як і говорив, може залишити пост Голови і піти працювати в парламент. Тим більше, що там розпочалась чергова боротьба із сумісниками. Однак, час ішов, боротьба йшла досить мляво, та й Георгій Іванович сам теж не поспішав залишати своєї посади. Якщо хтось запитував, ґрунтовно пояснював, що в парламенті склалась така ситуація, що він мало чого зможе там добитися на ниві розвитку нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Депутатів багато, а він один. І лише на посту голови Комітету, як член Кабінету Міністрів, зможе ефективно вирішувати ці питання на державному рівні. Працівники Комітету нічого не мали проти, оскільки будь-які зміни в керівництві несли за собою перетрушування кадрів, зміни структури, прихід і розсаджування нової команди, іноді з дуже болючими наслідками. Та й до Георгія Івановича як до людини, ставлення було в цілому позитивне, тож і розмови на тему зміни керівництва швидко згасли.
ID:
483362
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.03.2014 00:54:48
© дата внесення змiн: 18.01.2016 13:54:05
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
