“Ніколи не пам’ятай образ минулих”
Менандр ( давньогрецький афінський поет-драматург )
Чашка кави
Як добре, що я вчасно зупинилася, не дозволила розпуститися першим паросткам кохання в душі моїй, тим, таким тоненьким, тендітним, яких ще не видно, але ти вже знаєш, що вони є, проростають, наповнюють душу незрозумілим хвилюванням, зваблюють красою, ще один крок і прощавай розум тому, що все єство твоє у владі непідвласного тобі, шаленого кохання. Єдиного, на весь білий світ, в якому тільки ти і він.
Як добре, що змогла стриматися, не розкрила своїх почуттів, та й невпала приречено у його палкі обійми. Одна мить, одна єдина мить, а мені здавалося-ціла вічність. Навіть сама не знаю, як мені це вдалося.
-“Не знаєш?А ну по-правді!
По-перше, не ти вчасно зупинилася-випадок допоміг. Пригадала?”.
Вибачте, але це друге моє “Я” повело розмову зі мною. Завжди втручається, коли його не просять, але сьогодні, я погоджуюся з ним. Так, це правда. Його величність випадок, насправді допоміг мені опам’ятатися .
Все вірно.
А трапилася ця подія у суботу:
“ Звичайний день, звичайні турботи.
Одне тільки, мала передати подрузі гостинці на поїзд. Подзвонила, попросила допомогти. Так собі, нічого нового”.
- “Ну чому ти обманюєш? Себе не обманиш, повір .Адже в ту суботу і з самого ранку до шостої години вечора, ти бігала, нервувала, сперечалася сама із собою. А по-правді, таки хотіла зустрітися з ним, відчути його погляд на собі, випадково доторкнутися до його руки. Так, що дорогенька моя, до тієї суботи, ти вже була у “солодкому полоні”.А жаль”.
“О, ні! Це ж одна із сторінок мого життя, на полях якої, проростали первістки кохання. Не знаю, не можу збагнути, яка сила спонукала мене думати про нього, я навіть собі боялася признатися, що покохала, лякалася цієї думки, адже такого не може бути, такого просто бути не може.
Добре, шановне моє”Я”. Ця сторінка уже перегорнута. А в минуле, як кажуть, не повертайтесь, воно і на серце не прийде.
Давай ліпше пригадаємо, що ж трапилося того дня.
Десь хвилин 15 по шостій, приїхав він, допоміг перенести сумки у машину. Такий весь серйозний, ні тобі ”Добрий день” ні тобі ”Добрий вечір”. Ну, думаю, щось сьогодні повинно трапитися.
Інтуїтивно так відчуваю.
Поїхали. На-пів дорозі оговталася.
” Я ж гроші забула на столику у кімнаті”.
Повертаюся до нього, посміхаюся, щебечу, пояснюючи ситуацію.
Він тільки глипнув на мене, зупинив машину і мовчить. Через хвильку -другу, каже:
- ”Нам із тобою необхідно поговорити”.
Від його слів, посмішка злізла з мого обличчя, ноги зів’яли, перетворилися на шнурочки, в голові - цілковитий вакуум.
Але все таки видавила із себе:
-“ Добре,але потім”.
Нічого не відповів, знервовано розвернув машину, під’їхали ми до будинку, зайшла я до хати, взяла гроші на столику, сіла у машину.
Мов у тумані, автоматично усе це робила.
Нарешті справи завершено. Зупиняє він машину у якійсь просіці, повертається до мене і мов “спокусливий змій”, розпочинає розмову:
- “Люба(це до мене), не дивлячись на твої роки, ти є досить приваблива жінка. У тебе чудові груди, до яких так і хочеться доторкнутися, спортивне, міцне тіло…”
І пішло і поїхало, та все в галузі анатомії.
”А щоб тобі добре було!”
Слухаю і мовчу. А він продовжує:
- “Розумієш, для мене секс, мов та дорога чашка кави, яку я випиваю з насолодою. Чому б і нам не покуштувати її разом. Ти згідна ?”.
Голос його лунає десь далеко, я його майже не чую, а лечу, лечу, падаю, та й гепнулась на землю тверду, так, що від того удару, здається, і мову втратила.
-“Ти слухаєш мене?”- промовив він, доторкнувшись до моєї руки.
І в цю хвилину, ні секунду, коли вже хотіла кричати від образи, від болю, від сорому, хвиля пройшла крізь моє тіло думкою.
“ Хочеш побавитися зі мною?. Попробуй !”
Від цієї думки мені стало легко. О Господи!Та це ж тільки гра. Чому ж ти дурненька, так серйозно сприймаєш все у своєму житті. Адже, як кажуть мудрі люди, життя наше-подорож від народження і до смерті. Життя наше - тільки гра. Ну що ж, побавимося !
Тепер уже я, із диявольською посмішкою, повертаюся до нього, та й кажу:
-“Випити з тобою чашку гарячої кави разом?
Чому ні. Тільки спочатку любий(це до нього),її необхідно приготувати. Дай мені час. А зараз прошу ,будь-ласка, відвези мене додому. Стомилася я”.
Ви думаєте, що на цьому все і закінчилося ?. Ні, помиляєтесь.
Коли ми зайшли в на-пів темний під’їзд будинку, він накинувся на мене, обхопив, притиснув до стінки, і почав цілувати моє волосся, обличчя, губи-так пристрано, що я ні вирватися ні втекти не могла. Навіть злякатися не встигла, тільки відбивалася, як могла.
Раптово на третьому поверсі грюкнули дверима, і хтось почав спускатися по сходах до виходу. Він одразу ж відпустив мене, промовивши на прощання:
-“До зустрічі!”.Та й зник за вхідними дверима.
Я ж опустилася на сходинку, закрила обличчя руками, потім вихопила хустинку, із остервенінням почала витирати своє обличчя. Не знаю скільки часу це продовжувалося, але поруч пролунав голос, який вивів мене із оцепеніння:
- “Сусідко, з вами все гаразд?.Може потрібна допомога?”
- “Ні, ні, дякую, все гаразд. Дякую. До побачення. Я, я пішла.”
Підхватилася, і птахою взлетіла на свій четвертий поверх, закрила за собою двері квартири, і тільки тоді із моїх очей самі по-собі потекли сльози. Впала на ліжко, обхопила подушку руками, та й заплакала, повторюючи:
“Як ти міг, як ти міг. Я ж тільки кохати тебе хотіла”.
Далі буде…”
ID:
492511
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2014 20:02:36
© дата внесення змiн: 11.10.2014 13:47:57
автор: Тамара Піддубна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чекатиму на продовження!
