Розтерзана, розірвана душа моя!
Страждаю, плачу й замерзаю з нею я.
Що може бути гірше, аніж сил не мати?
І за собой, нікчемно так, спостерігати.
Коли один-єдиний, і не маєш сили
Змінить невідворотнє, відвернуть немиле.
Коли ти плачеш гірко, як ніколи в світі,
Хоч і не любиш дуже, голосно ревіти.
Коли попереду туман, лиш омана ззаду,
І колись давно припечена, гоїться рана.
Коли ти розумієш, що не винен взагалі -
Ще не маєш сили, що знадобилася б тобі.
Тоді іще сильніше весь мозок твій страждає –
Тоді ще голосніше душа твоя ридає!
ХТО Я?! ХТО Я, ЧОРТ ЙОГО ВІЗЬМИ?!
ДЕ Я?! ДЕ ВИХІД З ТЕМНОЇ ПІТЬМИ?!
Ти падаєш, здаєшся, і втрачаєш сили,
Які колись у то́бі волею боліли.
Тоді ти неспокійний, як ніколи в світі,
Й знать не знаєш зовсім, куди себе подіти.
Тоді мовчиш ти, тлієш, бо спереду – омана
Й твої нещасні думки - ятри́ть глибока рана.
І ти розумієш, який малий ти взагалі,
Які малі уміння на великій цій Землі.
Тоді яскраво видно, як сильно ти страждаєш,
Як в відчаї кривавім, втікти звідси бажаєш!
ХТО Я?! ЩО Я ТУТ?! КУДИ ІТИ?!
НЕВЖЕ НІКИМ УСЕ ЖИТТЯ ПРОЙТИ?!
Відринь усе земне
Лише тоді знайдеш
Себе
Спали в вогні усе,
Ніщо не повернеш -
Світи!
Лише твоя далека мрія,
І все іще жива надія -
То вихід з темної пітьми
Не годуй свойого змія,
Бо не збудешся від гнія,
Що лишать зламані мости -
Тому не жди цього,
Палай. Спали його!
Живи!
Задля майбутнього,
А не минулого
Світи!
Тепер я знаю, що ніким мені не бути
Хоча іще й не можу прямо все збагнути...
Людиной бути - це, на щастя, – головне.
А сенс життя лиш твій, і він в тобі цвіте.
Відвертий дух у вашого віршА 
