Ми були дітьми і дуже боялися,
Отого Хведька, що був дурнуватим.
Він очі ховав, коли з ним віталися,
Й тягнув лободу із городу до хати.
Отого Хведька, як вогню ми боялися.
Страшний він нам був, що там казати.
Бувало, ішов, ми як миші ховалися,
А він бурмотів: лободу йду шукати.
Яким його вітром до нас? Не дізналися,
Ще молодим він прибився в село.
Вселився в халупу, котру відцуралися,
З тих пір там і жив дурнуватий Хведько.
Нікому біди не робив, то й змирилися,
Хоч мали з ним клопоти люди в селі.
Бувало таке, що зі страху хрестилися,
Коли він кричав: мама вмерли мої...
Ходили з священиком, все обдивлялися,
Сам, наче перст був у домі Хведько...
Де ж твоя мама, - у нього питалися?
" Вмерла із голоду ненька давно."
Гірше Хведьку з кожним роком робилося,
Тяжка і стареча стала в нього хода.
...А перед смертю йому прояснилося,
Згадав, як від голоду вмерла рідня.
Їх було шестеро, двоє зосталося.
Мама, як свічка. На столі - лобода.
Голодно й холодно в домі їм малося,
А потім і мама померла Хведька.
...Ми були дітьми, його ми боялися,
Отого Хведька, що казали - дурний.
Він очі ховав, коли з ним віталися,
Й носив лободу, наче хрест свій тяжкий.
Оксана Максимишин-Корабель
17 листапада 2014 р.
