Уривок з глави LIV поеми “Сум’яття праведних”
-сімнадцята бесіда-
“Про пори року та вік життя людини”
…Хто б ти не був – прийде пора сумна
і з чаші смерти вип’єш ти вина.
Душа, відчувши смертної вологи,
У небутті шукатиме дороги.
Забувши все про світ земних страстей,
Душа блукатиме і не подасть вістей.
Із чаші смерти кожен надіп’є,
Не омине ся чаша, коли мить проб’є.
Чи варті сліз давно минулі дні
Біля межі безсилої борні?..
Я жив і наче довгий день проспав.
Прокинувся – вечірній час настав.
І безтурботний, забував про те,
Що каяття, мов терни, проросте.
Без користі своє життя я жив.
Було б без користі, якби себе я вбив.
Розтративши життя що змайстрував?..
Опам’ятався я, та час не мій настав.
В короткий термін шляху не знайдеш,
Коли під гнітом сорому ідеш.
Гріхи мої - то плата за прозріння.
Чого чекати?.. Де знайти спасіння?..
Згадаймо разом – вік людини
Нам доля поділила на частини.
До десяти – враз звабить гра дитину.
До двадцяти – життя п’янить людину.
У всіх – до тридцяти, до сорока
Життя – то насолод жива ріка.
Весь світ втопає в морі насолод.
Я був чужим у морі цих пригод...
Коли у п’ятдесят людина ще дурна,
То в шістдесят до схилу йде вона.
Шановне панство! У дев’яносто дякуй Богу,
А в сто – збирайся в неблизьку дорогу.
Коли життям тварини проживе людина -
Сліди життя її зітре лиха година.
Життя собі не побажай такого,
Коли не маєш захисту від Бога.
Не продавай своє життя за гріш.
Таке життя погибелі страшніш…
Травень 1977
