До тебе у віршах на "ти" - рефлекс,
Бо спогади болять - моє безсилля,
Вже півдесятка літ з тобою "екс",
Але кохання досі як похмілля.
Труять свідомість тіні з моїх шаф,
Безчасся поглинає мої ночі,
Скелети на поверхні - хто ховав
Тепер нехай розкаже про свій злочин.
Бо сотні незавершених розмов
Лишились в зародку,завмерли,пам'ятаєш?
На них ніхто не зважив,ти пішов,
А я із них усе рядки складаю.
Закам'яніли часточки тепла,
Що,милосердний,кинув ти жебрачці,
Я своє серце ними обпекла
І півдесятка літ тепер в гарячці.
Думки про тебе - у смітник, у тлін,
Від того жару тру нервово скроні,
В кімнаті два на два,в оправі стін,
Я у архівах пам'яті в полоні.
Вітаю, Лія.
Радість від Вашого повернення затмарює сум і біль, який так і сочиться з вашого твору.
Дуже прикро, що життя іноді буває таким жорстоким. Шкода. Та сподіваюся, що, попри біль, ви не шкодієте за тим, що з вами сталося.
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я Вас дуууже рада бачити))) Сама не знаю, де вона береться та меланхолія. Але усе дійсно добре
Сама не знаю, де вона береться та меланхолія. Але усе дійсно добре 
приємно, що запримітили 
