якщо ти якось додому повернешся
і побачиш її заплакану
відчуєш як тісно насправді стіни стискають простір
як відчай цілує
вбиває в її устах пелюстки макові
якщо все і дійсно так
обійми її просто
якщо вона довго кричатиме
хапатиме кисень легенями
а потім зламає хребти іще ненародженим вашим "завтра"
усе зруйнує
її птахи все одно збиватимуть крила об твої ребра
немов шалені
поцілуй її, чуєш
а якщо ти повернешся
а вдома її не буде
а буде лиш простір
шматками
уламками
клаптями
вщент розбитий
божевілля в повітрі не має безпечної амплітуди
і це той момент
коли можна лише відпустити
