Слова, слова притрушуючи скроні,
Стоять перед очима пеленою.
Покину їх та вирину назовні,
Любитись з таїною сніговою
Побачу, як стирає з піднебесся
Птахів чорняві непокірні цятки,
Так ладно наче біла поетеса
Зима припросить на Різдвяні святки
І всі висоти чистого янтару краплі,
Що впаяні в земну кору,
Скрізь де раніш природності забракло
Хурделиця шепоче:«За-ме-ту»
Зимова казка ліпиться, народжується й тане,
Коли до неї близько підійти.
Де снігова мозаїка зав’яне,
Там рвуться хвильки талої води
На всі боки розхристалося небо
Здається, що ще трохи і впаде.
То темнотою шириться на тебе,
То промінь в хмарну латку забреде.
Тужливим спокоєм зелень омели
Розказує посохлому листку,
Про обладунки крижаниці, що намерзли
Про вічність та просторів широту
А сніг все йде, б’є навскоси у вічі,
Примушує незграбно поспішать
І залишає червонілому обличчю
Вологий спомин зимових латать
Так легко нагадати людям,
Спиною впавши в сніговий замет,
Що слід наш тим лиш буде не байдужим
Хто не боїться крижаних тенет.
