Я тонко торкнусь твоїх лагідних рук,
Залишивши сором і смуток далеко,
І раптом знайомий почується звук:
Це в вирій летять і курличуть лелеки.
Тепло твоїх рук нізащо не зника,
Вони віддають журавлям це проміння,
Щоб довга дорога до свого гнізда
Несла і несла їх нові покоління.
Я лину до тебе мов боцюни ці
З завзяттям щоразу вертають додому,
Напевно так само в твоєму лиці
Я бачу щось рідне, привітне, знайоме.
Напевно так само, як кожен із них
Не може прожити без рідного краю,
Я гину без дотику губ неземних,
І щось у собі безкінечно втрачаю.
І більше не треба небес глибини,
Просторів далеких і сонця не треба,
Ти просто мене до грудей пригорни,
І я повернусь мов лелека до тебе.
До ніжних твоїх незабутніх очей,
Що можуть зрівнятись із зеленню світу,
Що зіркою світять крізь темінь ночей -
До них навіть з вирію треба летіти!
То ж я все лечу, від розлук до розлук,
Розправивши крила і вигнувши плечі,
Щоб знову відчути тепло твоїх рук,
І в них загубитись як в зграях лелечих...
