Схилились верби коло ставу,
черпає віття сон журхливих хвиль,
а в небі сяють зорі золотаві,
мов залишок наших з тобою мрій.
За зоряной сховало заволокой,
у пригорщу пітьми, вчорашній день...
В нім ти лишився, й серце одиноке,
в гаю не чує жайвора пісень.
Поклич! Прийду в обійми, мов стариця,
лиш в подаяння дай цілунок свій.
Не зможемо ми жити поодинці:
Без тебе – я, без мене ти... Повір!
Заграв музика – місяць – на сопілці,
мелодію розлуки нам невчас.
Без тебе я – порожнява криниця,
Без мене твій навіки сміх погас.
Ще палахкотить вогонь у наших душах ,
червоно, мов порічки у садку,
Зустрічний крок зробити хтось з нас мусить...
Коханий мій!..
– Кохана!
– Я вже йду...
Тетяна Купрій, 2004.
