|
Січеслав.
І ось я в Дніпрі. Місті Дніпра, Січеславі, який став символом стійкості проти сепарської навали. І в «Дніпро-1». Медкомісія. Чудний хірург щось засумнівався в моєму віці, бо кардіограма, тиск і решта всього були як у космонавта. Кардіограму я здав ще й за одного з наших, який на десять років був мене молодший. Але то вже інша історія. З Іваничем, нашим командиром роти, я відразу знайшов спільні мотиви для співіснування. Тут познайомився з побратимами, друзяками, яких не забуду до кінця своїх днів, позивні яких викарбувалися в пам\\\'яті : Тихим, Шмелем, Полтавою, П’ятим, Саїдом, Синичкою (Хорватом), Графом, Деном, Банкіром, Математиком, Кристалом, Бубенчиком, Шамілем, Кобою, Антеєм (Блеком), Вожатим, Сантою, Диким, Льовкою, Яріком, Сьомим, Фізруком, Кепом, Тором, Бармалєєм, Чаклуном, Котом, Гансом, Бандерою, Нахалом, Вікіпедією, АТО, Рафом, Жилою, Запорожцем, Костею, Пікасо, Шубою, Хітрим, Соколом, Ювеліром, Митником, Танкістом, Писарем, Сантіком, Дімоном, Дядьою Вовою, Валіком, Таксистом, Морячком, Скелею, Доком, Шахтарем, Жоріком, Кібернетиком, Мольфаром, Євреєм, Максом, Давою, Гуцулом, Гебельсом, Нікалаічем, а пізніше з : Бауною, Пєсцем, Джексоном, Батьою, Укропом, Махном, Бобром, Лютіком, Шустриком, Балтикою, Сербом та багатьма пацанами, вірними своїй країні та присязі своєму народу. Зустрів там пізніше і побратимів Тараса, Карабіна, яких знав з Майдану. Бачився з Зенеком і Володею Парасюками. Дякую Зенеку за теплі шкарпетки та «кенгурьошку», яка й зараз мені вірно служить. Теплі слова хочеться донести і про нашу «маму» Лору, яка багацько всього зробила для бату, а потім для полку і для нас багацько добрих справ, фактично «працюючи мужиком». Багато хлопців прийшло в наш батальйон з бату «Донбас». Вони вже нюхали порох, знали толк у військових хитрощах, були в бойових передрягах і втрачали побратимів. Кіт весело, - а це він уміє, - розповідав про те, як вони батом «Донбас» наводили порядок в Великій Новоселівці (https://www.youtube.com/watch?v=JYvOLjBhiRQ). Запамятався його «двінадцятий калібр». Були і хлопці з донецького майдану : Ден, Артур з пробитою головою, Льовка, Ілюха, розповідали про своє : як був український марш, як потім наїхало якоїсь швалі, як була зрада і захоплення адмінбудівель, як в тяжких боях з сепарською тітушнею намагалися зберегти рідне місто, як втрачали побратимів, як потім вибиралися побиті і знекровлені. Донецьк – це Україна… І знаєте що? Мені було байдуже якою мовою вони розмовляють, так як і на Майдані. Чи думаєте в україномовних «тітушок», «йовбиків» та «бурштинликів» є почуття патріотизму, як у цих хлопців ? Скажу свою думку. Багато є росіськомовних патріотів. Я бачив і знаю їх з Майдану, з АТО. Треба віддати шану цим людям, які попри соціум, в якому прожили все своє життя (російські школи, культивація чужої мови на державному рівні, середовище і оточення), не піддались на загальні тенденції, а залишились при цьому і є патріотами, вчать своїх дітей історії, рідної мови, культури, традицій і самі потихеньку перелаштовуються.
Ми деякий час влаштовували побут, звикали один до одного, до життя в казармі. Вожатий на другому поверсі в приміщені бувшої актової зали вів рукопашну, на пару з Сантою, проводили також теоретичні і тактичні заняття з Вольдемаром по організації чергування на блокпостах та дій у разі виникнення нестандартних ситуацій. Для багатьох їхні знання та досвід були першим досвідом військової справи. В нашому кубрику з цього приводу висіло «распісаніє».
Вся громада оселилась на території військового шпиталю по Пушкінській, недалеко від ОДА. Кажуть, що в актовому залі нашого корпусу, на другому поверсі, де у нас був спортзал, проходили бали, бував Пушкін, а на початку минулого століття гостював сам Нестор Іванович Махно. Правда, проживання відбувалося майже в військових умовах. Вода - лише холодна. Телевізор - один на всіх на кухні, форма – «Дубок». По всій споруді був ремонт, треба було відмивати підлогу, з чим ми справно впорались. Добра половина народу тут знала, чого сюди прибула. Вечорами часто заступали в патрулювання по місту. Тоді вперше і побачили наші бойові «Нісани», - кузовні позашляховики, які потім возили нас по степах, байраках та посадках Новоазовщини, під Іловайськом і на Пєсках. На території шпиталю є і церквочка-капличка. Посеред двору було затишно серед дерев та біля засохлого фонтану, де стояли такі-сякі лавочки. Цю територію, разом з будівлями тепер хоче викупити якась багата падлюка, мабуть для побудови чергових розважальних комплексів. І як це можна допустити? Ще й зараз перед очима «борти», з яких знімали поранених хлопців, привезених звідусіль, молоденькі медсестрички, що допомагали ходити хлопцям на милицях, зовсім юні солдатики з дорослими очима в блакитних «тєльніках» та лікарняних піжамах на перекурах, без рук та ніг, на ослонах вздовж алеї, з просякнутими сукровицею бинтами, лікарі з суворими обличчями, яким, либонь вперше доводилося бачити такі страшні й нехарактерні для звичної роботи рани, дівчата-волонтери, школярі зі смаколиками та піснями про мир... Дніпро. Місто-герой. Тут кожен чесний громадянин жив війною.
Я остаточно визначився з місцем у 8-му, «бандерівському» кубрику, бо він весь майже складався зі «свободівців» і «правосєків». Над моїм ліжком Артем, Синичка та хлопці почепили наші славні прапори : жовто-блакитний та червоно-чорний, які потім стануть символами звитяги нашої 5-ї роти та «Дніпра-1». На жовто-блакитному є підписи і тих, кого вже з нами нема : Бруса Тараса, Тора, Вожатого, Санти…..
Травень буяв каштанами, я бігав в бібліотеку, бо там для тих, хто мав абонемент, був безкоштовний інтернет. А для «дніпровців» абонемент коштував вдвічі дешевше, аж 5 гривень. Там все дешевше для своїх. Свої… На початку вересня ми прийшли посвідчувати копії наших перших АТОшних довідок до нотаруса на Пушкінській. Її помічниця сказала – по 50 грн. за штуку, але коли взнала, що то для АТОшників, – всім (!), а нас було з десяток, по десять копій, – всім зробила все безкоштовно, навіть слухати не хотіла за якусь платню. І крадькома плакала. Дякуємо. А піццерія «Моліно» стала місцем збору майже всіх «дніпрян», бо була поруч з «располагою». Було приємно ходити у формі і відчувати повагу від оточуючих – Дніпро це особливе місто. Частина мого серця назавжди залишається в гордому і українському Січеславі.
Літо зустріло нас шаленою спекою. Чи може так здавалось? Мені чомусь завжди хотілось скупатись у фонтані біля ОДА. Ми ходили на теоретичні заняття нашого прискореного курсу до Академії МВС, інколи прогулювалися біля ОДА, де стояли розфарбовані митцями два піаніно, чергували та патрулювали по місту. РУНівці з Замілюхіним десь притарабанили на півроти берців та військові строї, «піксель», який був значно кращий за «дубок». Стало веселіше.
Біля располаги через паркан була школа і шкільний стадіон, де якось після вправ на турніку я махав руками та ногами, відпрацьовуючи призабуті в повсякденній тяганині колись завчені рухи з кік-боксингу та таеквон-до. Аж раптом :
- Чуть-чуть ногу расслаблєно, а патом мах с випрямлєнієм і рєзчє, - якись міцний сивуватий коротко стрижений чоловік з голим торсом в потертих військових штанях, що бігав по колу стадіону став коментувати мої вправи.
Так і познайомились з Таксистом, Володею, веселим хлопцем із Кременчука. Потім на стадіон бігали вечорами з хлопцями : Деном, Артемом, Синичкою на турнік до шкільного подвір’я та просто пробігтись.
Час повільно спливав у літній спеці, чергування по кухні та нічні патрулювання по центру прифронтової області, прискорені теоретичні курси з кримінального та адміністративного права, тактики. Для одних це була звична рутина, для інших – перші кроки у військовому житті після «гражданки». Нас готували до основного завдання – охорони правопорядку, чергування на блокпостах та проведення зачисток звільнених від сепаратистів населених пунктів та об’єктів. Потім був полігон. Стрільби. Практичні заняття видались доцільними та корисними, ми тихенько втягувались в це військове життя, інколи сперечались з приводу занять і чекали команди на виїзд…
Однієї ночі всіх підняли по тривозі, зібрали який був харч. Визначили бойову групу, яка поїхала на першу операцію. Це були Вожатий, Санта, Вольдемар, Ден, Граф, Мішка-десантнік та ще десяток добрячих хлопців з нашої роти. Я з заздрістю дивився їм услід, як і решта пацанів, бо після фронтових новин, руки чесалися і хотілося проявити себе в бойовій обстановці, перевірити себе на ділі чого вартий…
Всі ми поволі звикали до слова «АТО», а один мій побратим з нашого «бандерівського» кубрика № 8 (згодом хтось домалював до вісімки ще одну – було написано «88»), взяв собі це слово за позивний. Хлопці шуткували, надіялись на краще, вірили, що скоро перемога, ось тільки ми візьмемося за справу і довершимо святе діло по очищенню нашої святої землі.
Курілка.
Курілка. Тут кувалося наше братство, навіть для тих, хто не палить. Бо де ж іще можна знайти місце, де так вправно і весело тобі розкажуть побрехеньки про те і про се, про пригоди на полюванні, на рибалці, про гульки з дівчатами, про службу в армії, про козацьку смекалку та українські ночі, з крутим слівцем і словесними обертасами. Ми, некурці, попивали чайок з одноразових стаканчиків або алюмінієвих кружок і слухали розповіді «бувальців» та самі чесали язики про все підряд, що дозволяла наша солдатська етика.
Саме в курілку 23 травня вранці привів мене Тихий одразу після мого приїзду в Дніпро. Там сиділи, смалили цигарки, самокрутки і геготіли з два десятка персонажів з голим торсом (літо ж!). Тихий підійшов до лисого чоловіка трохи старше середніх літ, який серед всього загалу сидів на ящику з-під боєприпасів :
- Іванич, нам прокурори нужни?
Наш ротний, як потім виявилося, примружив око. Глянувши на новобранця, весело відповів :
- А чьо ж ? Мєнти у нас єсть. Таксісти, тракторісти, вєтєрінари і шахтьори єсть. Пусть будут і прокурори. Как скажєтє, калєктів? Матєматік, прінімай кадри.
Всі загиготіли, хтось запропонував цигарку, а Математік, мого віку козак в окулярах протягнув руку : «Саня»… Через хвилю я вже був майже свій і слухав чергову порцію розповідей когось вже з «матьорих» бійців батальйону. Потім, через пару днів, коли сиділи в курілці, я мимохідь подивився на ганок входу в «располагу», де стояв, одягнений в батьківські берці та нап’яливши залізну каску чотирьохлітній хлопчик в шортах – син «Сьомого», якого разом з усією сім’єю забрав Олег з окупованого сєпарами Краматорська. Хлопці, хто як міг вивозили правдами і неправдами з Донбасу своїх рідних, які мали тимчасовий притулок тут, в нашій располазі. Так було з сім’єю Генки Савченка, Максима Попова та інших побратимів…
ID:
678326
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.07.2016 09:38:32
© дата внесення змiн: 16.07.2016 09:38:32
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
