У вічній гонитві за правом на життя
Ми забуваємо, те істинне буття.
Паралельного виміру сила й доброта,
Що потрібні людині, мов їжа і вода.
Моє, Києве, жаль, мої сиві пісні,
Що виспівую взимку в кривавому сні.
Мінорність будови виколихує тишу,
Що носить спотворене маску обличчя.
Всі потроху її одягають щоденно
Заливаючи сльози кривавим питтям.
І ось так я продовжую вічне з буденно,
Де змішалися правда і лиха брехня.
