Цікавий збіг, одна й така ж подія -
я вчора подругу скупала в морі слів,
як я кохала - у солодких мріях
все так було реально на межі світів...
Згадала скільки музики і співу -
все, завдяки йому, почула я тоді,
та згодом у гарячій лаві гніву
перетворились в попіл почуття мої…
Мені казали - опиши в романі,
які листи чарівні присилав щодня,
як я жила аж цілий рік в омані,
гадала, що на світі - тільки він і я…
Але, коли минуло стільки часу,
я розумію, як тепер банально все,
навряд чи віднайду хоча би фразу,
не тільки для роману, а й для есе…
P.S. БАНА́ЛЬНЕ МИНУЛЕ - яке втратило
виразність через часте повторення;
неоригінальне, яке стало буденним,
звичайним з плином часу...
Цей вірш як продовження нашої вчорашньої розмови Почуття не вічні, але здається, все ж мають право продовжувати дивувати читача у творі, а не зникати так просто.
Це тому, що кожен із нас хоч раз у житті любив так, що ніби втрачав розум, і читаючи такі вірші-сповіді, кожен звичайно пригадує щось своє, тому серце так реагує, чи не так?