Споконвіків дорога жила своїм, незалежним від людей, життям. Вона могла допомагати їм, рятувати їх від небезпеки, тішити і приголомшувати своєю нескінченністю, проте людські проблеми і пристрасті мало турбували її. І хоча, певною мірою, люди впливали на неї, дорога мала своє власне життя. Хтось радів їй, як радіють давньому другові, бо вела вона додому, когось вона не влаштовувала, бо була прокладена не так і не туди. Втім, користувалися нею всі.
А скільки доль і життів промайнуло над нею! Історія цілого народу. Але вона мовчить. А може... Може вдасться підняти завісу таїни...
- Дорого, розкажи свої бувальщини, обізвися, дорого!
***
Дорога стрімко летить на південь. Ще одна, дві сотні кілометрів і ми побачимо справжнє, не рукотворне, лагідне і привітне, вимріяне довгими зимовими ночами, море. Воно вабить до себе цілий рік, і одного разу, теплої літньої днини, змушує залишити все і летіти на побачення з ним, як на побачення з юністю Дорога налаштовує на роздуми. Ніщо не заважає повільному плину думок. І раптом... Із-за рогу визирнула старовина бруківка і такий же старезний міцний місток. Неначе кадр з історичного фільму! Ще мить і видіння щезає. Катеринина дорога! Так ось вона яка. Збудована колись руками невільних невідомих майстрів, ще й досі нагадує про ті давні, давно минулі часи. Уява малює чудові позолочені карети, ошатно одягнених людей і цілі хмари пилюки, що ніби шлейф тягнуться за каретами. Видіння зникає і згадується інша, вже не така давня історія.
Катерина жила з самого краю села. Була робота чи ні, в неділю і в будень, взимку і літом топтали її немолоді вже ноги стежину кожен день туди і назад. З дому – до дороги, з дороги – додому. В цей час вона ні з ким не розмовляла і не помічала нікого. Потім ставала обличчям до степу і довго-довго вдивлялася вдалечінь. Серце гупало у грудях, калатало з усієї сили, хотіло розірватися на безліч маленьких шматочків, полетіти в усі куточки світу, і все-таки знайти того, кого вона виглядала. Але, постоявши якийсь час, знічена і сумна поверталася назад, щоб завтра вийти у своєму чеканні знову на дорогу. Ішли дощі, сніги, проходили роки, та не проходило її чекання. І так довгих двадцять років виглядала Катерина сина з війни. Односельці спочатку їй співчували, потім їх стало дратувати її вперте чекання. І лише з роками до них прийшло розуміння суті її невдалих походів. То було почуття такого високого гатунку, на яке здатний далеко не кожний з живущих на землі людей. Інколи найближчі подруги умовляли її не ходити більше туди. У відповідь завжди чули одне і те ж: „похоронки ж не було!” А отже була надія. В неї не було чіткого розкладу своїх походів. Ішла, коли підказувало серце. Коли комусь з односельців треба було відвідати її в тій чи іншій справі, вони спочатку дивилися на дорогу (чи бувало вона не там) і лише потім прямували до садиби. Чоловіка вона втратила зразу ж після війни, а молодших дітей не ображали її походи. Материнською любов’ю і ласкою вони обділені не були, проте сина-солдата за ними Катерина не забувала. Та чи й є на світі така сила, яка б примусила матір забути про свою дитину? Скільки б років не пройшло, а серце рветься до неї. Тому знову і знову прямувала Катерина на дорогу. Може ще й тому назвали ту дорогу Катерининою? О, скільки ж таких доріг протоптано ногами різних Катерин у цьому степовому просторі?
І знову в степах половіли хліби. Хвилі тугого молодого колосся здіймалися під вітром і лагідно падали до ніг. Степ був схожий на море - такий же безмежний і зеленувато - синій. І над усім цим простором переможно сяяло сонце. Серце переповнювалося тремтливим захватом . Буде врожай – буде хліб. Найбільше Катерину тішило те, що в цьому безкрайньому хлібному морі була частка і її праці. Як же вона любила цей степ і свою неспокійну роботу! Ні сім’я, ні діти не займали в її серці агронома стільки місця як оці поля, стежки і дороги між хлібами. Катерина заспівала і раптом... прокинулася. Це був лише сон! Такий дивний і гарний сон про її молоді роки. Вона хотіла підвестися з ліжка та поліартритні ноги не слухалися її. Лише тепер згадала, що вже довгий час була майже прикута до ліжка. Тепер лише у снах та спогадах могла пройтися своїми дорогами. Якби ті дороги з’єднати в одну, мабуть вистачило б обігнути увесь світ. Така вона довга Катеринина дорога!
Дорога летить, відносячи у далечінь степу, у далечінь простору і карети, і вічне Катеринине чекання, і безкрайні хлібні ниви і малого хлопця, який з цікавістю слідкує за проїжджаючими авто, вибираючи собі долю. Вона мчить за горизонт, на край світу, у Всесвіт...
ID:
729521
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2017 21:01:30
© дата внесення змiн: 19.04.2017 21:01:30
автор: Уляна Стринжа
Вкажіть причину вашої скарги
|
