Йшов чоловік сліпий, а з ним дитина,
таке веселе й мудре хлопченя
з допитливими синіми очима.
Куди ішли? Мабуть, й самі не зна.
В бесагах кусень хліба й картоплина,
хто дасть напитися води горня
на добрий люд багата Україна.
Та було різне, ґудзяли і пса.
Сліпий ніс за плечима скарб єдиний,
стареньку кобзу ніжну, як душа,
отак і йшли. Спливали дні й години
Минався час від Трійці до Різдва.
А раз зайшли в село, що у долині,
назустріч вийшла жінка молода,
старий спитався тихо в господині:
"Тут люди вірять в Бога і Христа?"
"Ніхто не вірить. Гроші тут первинні,
громада в нас байдужа і черства,
їх вівці більш цікавлять, гуси й свині
Вас виженуть із нашого села..."
Сліпий погідно мовив до ґаздині:
"Ох, правда ваша! Жінко, ви - права..."
і пріч пішов від дому по стежині
Обпершись на плече поводиря.
А вже за хвилю в бідній одежині
їм стрінулась невіста ще одна,
сліпий вклонивсь доземно господині
Й також спитав, чи віра тут жива.
"В селі живуть всі з Богом, як повинні,
в нас добрі люди й щедрі, як земля
нема розбрату в нас, нема гордині
Не оминайте нашого села."
Всміхнувсь старий. І теж сказав ґаздині:
"Ох, правда ваша! Ви - права! Права!"
... Підняв на діда хлопчик очі сині:
"Чия є правда? В кого з них вона?"
"Запам'ятай цю істину віднині
бо правда, внучку, прецінь є така:
говорить кожен те, що всередині...
Посіяне в душі, словами пророста.
Сказали правду обі господині,
от тільки правда - в кожної своя
душа презла лиш зло бачить в людині
І світла бачить світле, як сама."
Оксана Максимишин-Корабель
14 червня 2017 р.
Португалія
