Коли водою повен світ,
Навіщо пити кров чужу?
Коли землею повне море,
Навіщо спати досхочу?
В печеру темну ти сходи,
Побачиш мою працю плідну,
Немилий світ, що будував,
Коли угледів роль негідну.
Негідну роль, що дав мені
Той, хто ходив між сірі зорі,
У нього тінь я підібрав
І сіті серця непрозорі.
Як залунає хор глибин
І в небесах відчують спокій,
Як лев корону одягне,
Він весь у славі, у високій.
Тоді всі звірі встануть знову
І я між них підніму очі,
Почую крик, і спів, і море,
І голоси низькі, пророчі.
Я чую звуки днів старих,
Лунають тисячі дзвіниць,
Я бачу смуток, бачу темінь,
Ржавіють тридцять колісниць.
В безодні дух ховає лик,
В безодні сотні ліхтарів,
Не видно рідних і чужих
Лиш чути відчай всіх богів.
Землею сірою дишу,
В безодні тисячі вогнів.
І серце кинув в заметіль,
В безодні мертвих чути спів.
Холодним зойком розбудив
Численні ріки з під озер
І я спитав уже не вперше:
«О Боже, я уже помер?»
Остап Лагойда (26.12.17)