Всі в цьому клятому житті брешуть. Всі в ньому кохають, обіцяють бути назавжди, а натомість йдуть від нас. Ми віримо людям... їхнім брудно- солодким словам, які спочатку нас приваблюють, спокушують, а потім вдаряють у щойно загоївшу рану...Тут взагалі існує хоч якась правда? Правда, за яку можна було б триматись впевнено двома руками, завдяки якої ми б впевнено робили наші кроки, без страху проявляли почуття і відкривались людині....Адже люди припиняють мріяти, лише тому що дізнаються правду...правду яку вони самі не очікували...правду яку найдужче боялись..Ми тримаємось у цю кляту, брехливу, підлу ілюзію. Ми віримо у вічне кохання, вічну дружбу, вічне життя..але люди, які вже досягли 22 років, сил вірити, сил сподіватись вже не мають, бо зрозуміли, що Всесвіт має свої закони, свої правила і людина, ця маленька комашка порівняно із космосом повинна підчинятись цим правилам. Можна порушуватись ці закони та правила, але ви дійдете до того ж самого результату.
Звичайно ж. потрібно бути оптимістом, вірити у краще та сподіватись на чудо...але...коли життя б*є тебе дерв*яними палками, досками, плює у спину брудною слизю, то рожеві окуляри одразу ж тріскаються на шматочки...на дрібні-дрібні шматочки. І тоді від отриманої правди стає пусто в душі, хочеться кричати, але не вистачає повітря, бігти кудись не озираючись, але ноги втомились вже кудись тікати...і втомились не тільки ноги, а й ти сам, морально...вже не відчуваєш як по венах тече кров, не чуєш стукоту свого серця, легені скрутились в клубочок і не дають дихати, не дають випустити біль, який ось ось буде текти з рота, носа, з очей і т.д...але раптом, в одну хвилинку, одну секунду ти дивишся на небо, в безодню, на дно яке висить над нами зверху і перестаєш просто існувати...перестаєш жити...
Тобі вже начхати майже на все. Люди говорять , який ти поганий, грубий , невихований та егоїстичний , критикують майже весь час, перемивають твої бруні кісточки. А тобі всеодно. тобі фіолетово...Суспільство говорить про чесність, про щирість і відкритість..хтось пише про це книги, хтось поезії про свободу слова и духу, а хтось пише картини. щоб передати думки художника. Мотив у всіх однаковий :" Будьте справжніми"!..Але чому, коли ми здіймаємо свою маску і показуємо себе такими які ми є, то люди обурються твоїй поведінці, твоїй манері, осуджують тебе ? Чому ? Ви ж самі хотіли справжності, природності і ось вона вам!!! Ви самі не знаєте. чого хочете, ходите по колу, обговорюєте ті самі нудні та давно забуті речі. Придаєте велику ціну тому, що вже давно втратило сенс...
Отже, який ми можемо зробити висновок: Наше суспільство, наш світ вертиться навколо однієї гарної брехні, яку ми хочемо приховати своєю ідеальною ілюзією...
ID:
792441
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.05.2018 11:39:29
© дата внесення змiн: 20.05.2018 11:39:29
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
