Скільки видів почуттів за одну секунду відчуває людина, коли дізнається , що життя вже не буде більше для неї таким довгим , як раніше? Чи відчуває вона злість разом з відчаєм, а може не відчуває в цей момент нічого? Чи може, просто думки перетворюються на порох - і їх швидко здуває холодний осінній вітер, який підкрався непомітно знадвору й проліз через маленьку щілинку відчиненого вікна…?
Вона застигла на мосту, який з’єднував дві половинки дощового міста. Вітер куйовжив, розкидував її волосся і водночас розганяв людей , які наважались все-таки вийти в таку гидотну погоду. Тільки її чомусь він не проганяв. Певно хотів також чимось поділитись.
Пані у чорному плащі та з червоною парасолькою намагалась йти все швидше та швидше, але здійнявся сильний дощ і жінка нарешті покинула цю граційність і просто почала бігти. Усі розбігались під звуки грому та химерного свисту . Машини гнали на скаженій швидкості, аби добратись до своїх затишних домівок. Ніхто не звертав увагу на худий силует посеред мосту , який трохи зігнувся від обірваних з м'сом і кров'ю крил.. А може хтось думав, що просто черговий підліток з черговими сімейними проблемами намагаєть покінчити самогубством.
Та цю дівчину на мосту чомусь те все не чіпало. Німа та глуха до світу й до всіх . Вона стояла в легенькій кофтинці кольору спілої черешні та джинсах «обірванках» , як зараз говорять люди за 60. Шкіра покрита комашками. Трішки посиніла від жорстокого вітру та дощу, чорняве хвилясте волосся перетворилось на гніздо для журавлів, а губи тремтіли від душевного непокою. Тремтіли , бо на кінчиках цих губ сиділи слова й гойдали своїми ніжками , чекаючи їхнього фінального виходу. Краплі дощу стікали по її блідому обличчю , а разом з ними і холодні, солоні сльози. Руки обіймали живіт і сильніше прижимала до себе бордову змоклу тканинку. Здавалось, що на мосту просто стоїть манекен й дивиться кудись далеко. Ні, не на будинок, який стоїть десь на краю горизонту , а кудись в інший вимір. Ніхто не зміг би здогадатись про що вона думає. А може й навіть ні про що.
Але про що ж мовчать ті губи?…вони вимовляли лише три слова , три слова, які кремсали її серце на шмаття. Не знаю, що може бути гірше. Зламані крила, чи вирване серце. Чи це не одне й те саме? А вітер, ніби підбурюючи її, наказуючи її за погано виконані життєві уроки , давав ляпаси , не шкодуючи своєї енегрії та злості. Гамселив , штурхав , бив по тендіних плачех, по худеньким ногам…але вона настільки поринула у власний світ роздумів, що оті всі спроби відлупцювати маленьку й змучану дівчину, не було сенсу…
Їй так шкода..так шкода, що все так трапилось, так шкода,що з неї вийшла нікудишня пташка, що вона так і не навчилась правильно літати. Але ж навіть боги на Олімпі помиляються. Навіть сам Всевишній помиляється, то чому їй не можна? Можна. Але рани , на жаль, не загояться якимось чудотворним еліксиром, Всевишній не прикладе руку до зірваних крил, а про богів з Олімпу годі й говорити. Вона сама у всьому винна , а гірше за це є саме розуміння своєї помилки. Ти викопав сам собі яму і ще й таку, що вилізти з неї буде неможливо .
Дощ бив її по голові, намагався прогнати з цього моста, казав їй « досить тут бути, йди …набридла твоя депресивна фізіономія, набридла ти» . Але куди їй йти? Нема куди йти, нема до кого йти. Усе віддала, усе віддала і для кого?
Її скули почали напружуватись від цієї злоби саму на себе. Губи перейшли у рожево- бузковий відтінок. Живіт болів від цього напруження , від цих сліз, мозок гудів й тарабанив своїми барабанними палками по нервах …
А чи вартує це життя ось такого фіналу? І коли наступає цей фінал? Коли приходить смерть, чи коли ти падаєш вниз? Коли влітає в твоє життя розчарування й розпач, чи коли ти втрачаєш повітря посеред міста? І взагалі чи є той кінець? На той момент їй здавалось що цим відчуттям нема кінця і краю.
( Далі буде...)
ID:
805919
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.09.2018 12:40:26
© дата внесення змiн: 11.10.2018 00:39:59
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
