Десь там, де мірялись силою Віра і Надія,
Їхня сестра на горі незворушно стояла.
Питала в Місяця-батька куди втікла її душа.
"Мої зорі її шукають" - щоночі їй відповіда.
Минали дні та місяці, а душа не появлялася,
От і Любов сама на пошуки пішла...
Забрела за хмари, за десяті небеса.
Зустріли її Гордість, Хоробрість і Слава.
"Твоя душа нам на дорозі стояла,
До Миру всіх людей закликала.
Ми її закували у кайдани зі срібла,
Сидить найглибшій в'язниці нашого міста".
Любов провідати свою душеньку попросила...
Вона сиділа біля пліснявої стіни, самотня.
Замурзана, брудна, сумна і перелякана.
Трусилася вся і, як смерть, чомусь бліда була.
"Де ж ти гуляла? Чому за границі перейшла"
"Мене там потребували, чиясь матір кликала.
Завдяки мені закінчилась в людей війна."
"Тоді, з якої-такої причини ти так поблідла?"
"Коли я на землю ступила, я засвітилася.
Там стільки емоції, дуже сильна енергетика,
Лиш трішки похмура, чорна аура на горі стояла,
Бо туди прямувала смерть, я її подих відчувала.
Всіх крилами білими своїми я прикрила,
Тому Смерть своїми стрілами нікого не ранила,
А тут прийшла Слава і в кайдани мене закувала.
Я в людей про допомогу просила, я ж їх урятувала,
А вони об мене ноги повитирали і я заплакала...
Вони мене бити почали і я запитала:
"Що я вам такого зробила? Я порятунок принесла!"
А вони : "Ти нам почуття та біль подарувала!"
Але це ж не я їм біль приносила, це - Кохання!
Я просто проти неї, Горя та Божевілля безсила..
Людей від них не порятую, заслабка я,
Але людське єство - їхнє спасіння.
Безмежну магію у собі ховає, немає правил використання.
Просто Гордість володіє зараз, це її епоха панування.
Поки я у в'язниці холодній сиджу забута і бліда,
Гордість широко всміхається, бо прихильністю харчується.
Я тлію, але поки житиме моя навіть найменша донька,
Яку я народила для хулігана-підлітка - житиму і я.
Біда у тому, що люди оглухли і не чують свої серця,
А лиш в якісь "коробки" задивляються."
