Чому деяким людям так важко відпускати щось хороше?
Наприклад, людей, які зробили колись нас щасливими..
Прикро, що страждає від цієї втрати зовсім невинна душа. Хіба ж вона усвідомлює ось цей процес "зникнення"? Ні, ця бідолашка лише живе відчуттями, а не усвідомленням чи наслідками, насолоджується розмовою однодумця (якого так важко зустріти!), намагається зберегти цей вогник в очах, закарбувати час, коли частіше усміхається, ніж плаче...
Хіба ж така душа винна в цій прив'язаності? Хіба винне дитя, що плаче, коли забирають мамину цицю? Або коли забирають улюблену іграшку ? Воно плаче, бо ... розуміє, що без цього йому погано, бо хоче бачити це поряд з собою, бо воно його.
Так і з людською ніжною та крихкою душею..
А знаєш, як щирим та наївним серцям важко прийняти реальність? Такі люди ж одразу починають супитися, бунтувати й обурюватися дурнуватими моралями "досвідчених" людей. Всередині осідає залишок гіркої правди, яка виїдає, мов кислота , шлунок.
Підкрадається думка, що світ зараз такий, цінності інші, деградування в тренді, любов можна вдати, а щирість гарно обіграти. Очі бачать, а серце не хоче прийняти такого дикунства.
Коли зустрічаєш людину, яка не підходить під ці загальноприйняті стандарти, одразу починаєш хапатися, тримати, привласнювати, говорячи між рядками простих повідомлень "мені так поталанило, не щезай, залишся!"...
Любий,
Якби ж я могла стерти ці кляті кордони, нашу відстань звичайною гумкою, взяти карту світу , розірвати її й разом з нею нашу дистанцію...
Я знаю, що мені доведеться багато як і зустріти, так і відпустити рідкісно-розумних, цікавих людей. Також бачити на своєму шляху й токсично-нудотних істот, які лише кидаються огидними й безсенсовими словами. Але моїй душі важко приймати увесь час такі удари. То прив'язуватись, то...забувати. Кожне прощання закінчується розчаруванням і різким, пекучим болем. Так, достатньо вразлива, але я приховую це достатньо добре..тепер ти знаєш правду.
Втомилась, але мене тримає надія, що одного разу в гурті цих зрадників заблукаєш випадково ти. Той, який не піде, а залишиться.
З любов'ю,
Твоя...
як гарно, щиро та пронизливо!
як же я Вас розумію..
наскільки легко звикається, коли воно "твоє", і як важко змиритися із втратою.
Просто коли воно болить ,то болить.
Ти нічого не можеш зробити .просто надієшся ,що одного разу попустить.
Я щиро бажаю Вам зустріти своє і назавжди!
<Підкрадається думка, що світ зараз такий, цінності інші, деградування в тренді, любов можна вдати, а щирість гарно обіграти. Очі бачать, а серце не хоче прийняти такого дикунства.> - зрозуміло - близько прочиталось...
