Забуваю твоє обличчя, забуваю твій голос,
Такий тихий і ніжний (о Боже...),
Та той сіро-блакитний погляд
Я, здається, забути не зможу.
Випадкові собі незнайомці -
Ні імен, ні адрес й телефонів.
Та з тобою відчула я вперше
Те, що досі мені невідоме.
Я бунтаркою йшла проти вітру,
Наривалась на критику й осуд,
І одним лише поглядом вміла
Розбивати серця, немов посуд.
Авантюрна, безстрашна і сильна,
Не здавалась ніколи без бою.
Та беззахисним знову дівчатком
Раптом стала я поруч з тобою.
Слова́ тво́ї - солодше пісні.
Тембр голосу - мов шовковий.
І кондуктор цей ненависний
Лиш псував нам усю розмову.
Я забула усе, що знала,
Слова ледве в'язались докупи.
І (від спеки?) пітніли руки,
І тремтіли (від холоду?) губи.
Користала безцінні хвилини:
Споглядала тебе тишком-нишком,
Поки, супивши брови (так мило...),
Ти читав зосереджено книжку.
Кожну ямочку, горбик чи зморшку
Намагалася закарбувати,
Аби втратити спокій навіки,
Аби більше ночами не спати.
Вже несила відвести очі.
Потрапляю свідомо в халепу.
Щось сказати б тобі наостанок,
Та я знову мовчу. (От дурепа!)
Дивна магія поміж нами.
Феромонами пахне повітря.
Так, від тебе я вже без тями...
Хоча... ти це навряд помітив.
Мчить невпинно електропотяг.
Жаль, не можна нажати "відміну".
Більш ніколи тебе не побачу.
Вже ніколи тебе не обніму...
Все ж боюся порушити тишу,
Лиш дивлюся на тебе благально -
Й заговорюєш знову першим!
...Машиніст нажимає гальма.
Ось кінцева. І всі твої фрази...
Немов голками - струм по тілу.
Я втекла.
Небеса тільки знають
як же сильно
я не хотіла...
15.02.2019
Діду, ти ще досі тут!
Пишеш??
Я тепер не пишу взагалі, ото скоріше виняток, трохи карявенький, але щаслива, що хоч якийсь. Вже кілька років нічого не писала
