Я ангел з темними крилами.
З очима повними сліз.
Із серцем засохлим, розірваним,
Розбита від падіння униз.
Я оселилась серед пустинного згарища
Там, де сон оповив загублені душі.
Я стала їхнім товаришем,
Я розділила усі їхні муки.
Я втікла від яскравого сонця,
Від життєдайної прохолоди вітрів.
Я не могла вже жити на волі,
Бачити красу, та не розуміти її.
Я народилась такою ж, як інші,
Я росла такою ж, як і усі.
Та, коли вони до сонця летіли,
Я в свою чергу тонула в пітьмі.
І настав час шлях обирати,
Я з жахом зрозуміла, що немаю мети.
Я не хотіла ставати лихою,
Та й світло було не до вподоби мені.
В серці моїм злість і добро рівні частини займали,
Між ними не було ніколи війни,
Я до інших жалість й любов не плекала,
Та й ніколи вони не були огидні мені.
Я жила так, як бажала,
та інші чомусь вважали, що я роблю помилки,
Вони "правильно" мене жити навчали,
Нав'язуючи стандарти чужі.
День у день мені повторювали,
Що думки мої не такі
І я почала себе переконувати,
Що все ж напевно вони були праві.
Чим більше я себе змінити хотіла,
Тим більше я давила власне єство.
Я намагалась на "нормальних" бути подібна,
А в кінці-кінців зрозуміла - тепер я ніхто.
В момент той з мого горла німого
Вирвався наповнений відчаєм сміх.
Він лунав навколо світу усього,
Він щей досі ехом лунає в мені.
Я більше не буду тою,
Ким мене хотів бачити світ.
Нажаль, мені вже не стати собою,
Запал мій зникнути встиг.
Саме тому домом своїм я обрала
Згарище під краєм землі,
Байдужість, як лід, моє серце скувала
І я зрозуміла - мені краще жити самій.
