Юрко Мамонтович був одним із тих небагатьох романтиків-пасіонаріїв нашого часу, які, живучи минулим, творять нове майбутнє. Після закінчення університету, на хвилі революційного патріотизму, він пішов добровольцем на Схід, де віддав рік свого життя, борючись за ідеали, і захищаючи тих, кого захищати не було потреби. Точніше, вони собі така вважали.
Світогляд Юрка ніколи не відрізнявся крайнім націоналізмом або будь-яким іншим -ізмом, просто в один момент йому це все набридло. Коли йому остогидла нескінченна пропаганда з телевізора, він віддав його сусідці бабі Ніні, яка в’язала теплі шкарпетки й жилети для вояків на фронт. Щосереди та щоп’ятниці вона вмикала там культові аналітичні ток-шоу і потім переповідала їх своїм багатовіковим подругам. Така сама доля спіткала й новенький смартфон Юрка, який він розбив прикладом АК після того, як по їх позиціях раптово почали прилітати 182 міни. “Окрилені” люди злітали в повітря, а потім німо падали долу. Контррозвідка потім подейкувала, що москалі завезли нову розвідувальну техніку, яка відслідковувала позиції по радіосигналах, зокрема “розумних телефонів”. Прогрес у певних умовах шкідливий для здоров’я, тому хлопець вирішив дещо ізолювати себе від тилу, щоб уникнути неприємностей.
Найбільше Юрка дратували набридливі, а ще до того ж дурні люди. О, як їх багато було на війні, а ще більше на мирній території. Не те, щоб юнак вважав себе генієм, другим Платоном, Сократом чи хоча б Сковородою, проте інколи очевидні речі були настільки очевидні, а прописні істини настільки доступні для розуміння, що усвідомити їх не міг лише недоумок або юродивий. Перші конфлікти з побратимами розпочалися після півріччя служби, коли на фронті ситуація стабілізувалася, але незрозумілі спалахи сепаратизму й відвертого мудацтва розпочалися у Києві, а тоді мов невідомий кір почали поширюватися іншими містами України. Коли баба Ніна дзвонила Юркові, то зачинала квилити: “Юрчику, ну як так можна? Ви там в окопах мерзнете, а вони тут амністію бойовикам обіцяють... А оце недавно показували, як мурмило-водій випхав військового з маршрутки, бо той не мав на проїзд, а весь салон мовчав”. Юрко намагався заспокоїти жінку, жартував, щоб та менше дивилася телевізор, але всередині справді осідав попіл. Душа вигорала.
Прийшовши додому — Юрку сповнилося всього-на-всього 23 роки. Коротко стрижений, з панамою, бородою та в камуфляжі він вийшов на вокзалі, з якого можна було поїхати маршруткою чи тролейбусом під самий будинок. Зупинка була неподалік, але хотілося пройтися. Закинувши сумку на плече, ввімкнувши “Кому вниз” у плеєрі, хлопець вайлувато пішов у сторону центру. Осінь видалася неймовірною. Тепле сонце пестило втомлене обличчя, “і як давно в мене з’явились зморшки?” - кривою дугою сам до себе всміхнувся Юра. Дівчата з зачудуванням проводжали поглядом вояка, вони пекли раків, але розширені зіниці їх видавали... Чоловіки дивилися інакше: хтось весело салютував, а хтось з відвертою неприязню морщився і відвертав лице, але Юрка це абсолютно не парило. Він був живий, він був дома і він не зламався. Найбільше людину на війні ламала зрада та гнилий дух смерті.
Одного разу бій був особливо шалений. Село, де стояли українські війська, поливали з усього, чого можна. Тут і там сновигали ворожі ДРГ, засідка могла бути на кожному кроці. Юрко, будучи молодшим сержантом, отримав вказівку з кількома людьми вийти на околицю і по можливості порозставляти там розтяжок, адже була інформація, що звідти вночі веде спостереження сепарський коректувальник. Юрко взяв з собою Шамана, Лемка та Михася. Останньому лише нещодавно виповнилося 19 років. Якщо Шаман та Лемко були старі вояки, які встигли побувати в кампаніях у Чечні, Абхазії, Придністров’ї, то малий після школи по зальоту одружився й мав жінку з дитиною. Проте під час мобілізації він не зморозився, а сам прийшов у сільську раду й забрав повістку на службу.
Група вийшла з розташування, коли стемніло. Спочатку перебіжками, а тоді 700 метрів “на пузі”, як було прийнято казати в розвідників. Юрко озирнувся, наче тихо. Поставивши Лемка на чатах, він був з РПК, хлопці зайшли в напівзруйновану садибу, яка раніше належала одному з металургійників. Зачистивши перший поверх, трійка почала здійматися надщербленими сходами вгору — і тут пролунав вибух. Михась зачепив бронежилетом розтяжку на стіні, яку москалі встигли встановити раніше, мабуть, зрозуміли, що по них ідуть. Шаман отримав основний удар і загинув на місці, малому Михасю понівечило тіло, а Юрка відкинуло зі сходів на перший поверх, де він утратив свідомість. Прийшов до тями він уже у шпиталі. Виявляється, що Лемко, почувши вибух, по рації викликав підмогу і їх евакуювали в зелену зону. Про Михася він так нічого більше й не чув, але, лежачи в палаті, Юрко злякався, що це кінець. Кінець духу, а не тіла.
Дійшовши крізь проспект до центра, де гордо стояв монумент Тарасу Шевченку, Юрко побачив довгу шеренгу агітаційних наметів, точно, як солдатів на плацу, а також натовп з кількасот людей, які з державними та партійними прапорами мітингували під Кобзарем. “Українці, - кричав чоловік з мікрофоном, - як заповідав батько Тарас...” І натовп схвально заревів. Юрко зовсім забув, що на носі вибори й українськими містами зараз гастролюють чергові скоростиглі кандидати. Його це не цікавило й не засмучувало, добре, що на війні не було цих політпрацівників та виховників, там і без них нудотно. Проходячи повз мітинг Юра відчув, як хтось його підхопив попід руку й перекрикуючи оратора заволав: “Юрко? Юрко! Мамонтович! Хай тобі грець, сто років не бачилися”. Це був Свят, друг Юрка з факультету історії, на якому вони разом вчилися ще до війни. Свят, не випускаючи з рук Юрка, вирулив з центральної площі й, перебігши на сусідню вуличку, потягнув його до кав’ярні. Там вони довго бесідували про життя і згадували студентські роки. Святослав оповів, як усі щиро здивувалися, що Юрчик не пішов на аспірантуру, як усі вангували, а подався з добровольцями на війну. Пані Мацієвська, декан факультету, ще довго бідкалася, що такий перспективний юнак деградує з тими волоцюгами. Звісно, вона одна з перших здавала гроші на бронежилети та рації для підрозділу, де був Юрко.
Чоловік пильно вдивлявся в лице друга — в ньому нічого не змінилося, на відміну від власного відображення хлопця. На ньому було вигравірувано жорстокість і беззмістовність. А як там Іванка? - клацаючи запальничкою раптово запитав юнак. - Іванка? - замислився однокурсник. - Вона вийшла заміж за якогось типа й переїхала до Києва, зараз має там благодійний фонд і на дозвіллі займається фотографією. Доки Свят натхненно розповідав, намагаючись не загубити жодної деталі, Юрко пригадав, як одного разу прибіг засапаний до Іванки в гуртожиток, коли та лишилася сама, і з рюкзака дістав невеличкий “Кеннон”. Дівчина була щаслива. Юрко взагалі любив робити людям приємно, альтруїзм — це була чи не найгірша його риса. Хлопець не шкодував, що не зійшовся з Іванною, хтозна, може, й так нічого не склалося б, а тут ще війна. Він бажав їй щастя.
- Слухай, Святе, пригадуєш, коли ми на першому курсі проходили практику й на краєзнавстві нам говорили, що на місці Тараса Григоровича був Ленін?
- Щось таке пригадую, а чого ти раптом питаєш? - помішуючи трубочкою лате, перепитав Свят.
Юрко згадав, як під час Майдану він з хлопцями на Бессарабці валив пам’ятник Леніну. Тоді ще була добра бійка з “Беркутом” і жменькою знахабнілих комуністів. “Лупайте сю скалу!” - з кожним ударом кувалди відлунювали слова І. Франка в голові парубка. Коли падають символи, то на їх місце приходить деконструкція ідей та мотивів, а з них народжуються нові смисли. У пресі тоді це явище охрестили “ленінопад”, навіть такі прикольні мемчики в соцмережах поширювалися; взагалі наш народ достобіса креативний щодо гумору.
Так от, свого часу, правда кілька десятків років тому, в рідному місті Юрка Мамонтовича монумент Леніну не знесли, а просто відрізали йому голову, а на місце тієї голови приварили голову Тараса Шевченка. Такого блюзнірства ще світ не бачив, але міська влада перебуваючи під впливом трендового необільшовизму та з метою економії коштів прийняло таке рішення. Пересічні громадяни навіть не зауважили, що голову змінили, як і те, як чередувалися ті ж самі голови міста, області та держави загалом протягом років. У них був свій часопростір, в якому їм було затишно. Лише в певну пору року, мов за якимось ритуалом, люди збиралися під монументом, покладали туди квіти, говорили полум’яні промови або ж поливали когось лайном. Традицію віче ніхто не скасовував.
Випивши кави, друзі розпрощалися. Свят лишив для Юрка візитівку пані Мацієвської, виявляється вона тепер стала проректором з науково-дослідної роботи й усе ще згадує потенціал Юрка. Так хлопець опинився в рідних стінах альма-матер, з якими в нього було пов’язано чимало хорошого в житті. Мамонтович прагнув навчатися, він не хотів спитися на якомусь хуторі, як багато з його бойових товаришів, що не змогли себе реалізувати в цивільному житті.
З дому Юрко з’їхав через тиждень після повернення. Його дратувала надмірна материнська опіка, нескінченні розмови по телефону сестри. Його дратував побут. Марічці, молодшій сестрі Юрка, все кортіло познайомити його з кимось зі своїх подруг. Мати підспівувала їй, мовляв, уже й онуків хочеться — всі поспішали жити, крім ветерана. Юрко відчував, як його внутрішня струна все ще бринить мотивами війни, він боявся наробити дурниць, не хотів обдарувати пузом якусь дівчину, а потім все життя ненавидіти її й себе. Молода кров грала, він перетнувся ще з кількома старими друзями, кілька разів добряче налигався, навіть якось побився в одному з барів, але це були радше “екзистенційні пошуки” (Юрко полюбляв доречні слова). Якось у четвер по обіді на мобільний хлопця прийшло повідомлення “Друже, досить клеїти дурня. У вівторок останній день прийому документів на навчання. Пані М. чекає на тебе. Слава”. Спрага до навчання — це не те, чим було охарактеризувати порив Юрка. Рушійною силою швидше було небажання деградації, брак культурного життя та інтелектуального спілкування. Побутове існування, яке оберталося довкола вісі “робота-дім-спонтанні стосунки” тиснуло на парубка, він відчував ще порох у порохівницях.
Юрко приніс пакет документів в останній день, форму спеціально не вдягав, не любив показухи. Хоча в рідному університеті всі знали за його долю, і навіть ректор постійно наголошував на тому, якого патріота та громадянина виховали ці стіни. Документи прийняли без зауважень. За півтора місяці відбулися екзамени, до яких Юрко підійшов з усією серйозністю, як наслідок, він був зарахований на денну форму навчання на аспірантурі. Науковим викладачем стала пані Мацієвська, яка кілька років до того захистила свою докторську дисертацію. Тему Юрко формулював сам, вона була пов’язана з урядом Української Народної Республіки, точніше його дорогою в екзиль. Після того, як розкрили архіви КДБ з’явилося багато нової інформації, особливо кримінальних справ по українських державних діячах. Юра не вилазив з державного архіву та обласної наукової бібліотеки. Через знайомого СБУшника він отримав дозвіл на роботу з документами, які мали гриф таємності, і тепер розглядав усі ті протоколи допитів, усміхнені й зажурені обличчя на світлинах, листи, розписки тощо.
В одній грубезній теці, де містилися файли про 1919-1920 рр., Юра помітив краєм ока знайоме прізвище. Позаяк то був не машинопис, а текст від руки, то пішло трохи часу на розшифрування. Мова йшла про червоного кавалериста Олега Кундича, який загинув неподалік рідного міста Юрка. Кундич був неабияким негідником, проте заслужив значний авторитет у більшовиків. Коли його вбили, то місцевий пролетаріат довго носився з його трупом, не знаючи куди його подіти, позаяк загроза польсько-українського наступу була надзвичайно великою. Зрештою, постановили поховати його неподалік місця, де він загинув, але в той момент справді почався штурм міста, і в усій тій колотнечі тіло Кундича поховали зовсім в іншій ямі, де саме, достеменно не відомо й понині. Коли штурм закінчився, то над містом замайорів біло-червоний та жовто-блакитний прапори. Поляки, звісно, одразу взялися полонізувати місто, але завдяки тверезій голові українського отамана та кільком сотням січових стрільців цю ініціативу вдалося дещо погамувати. Місто лишилося тимчасово під українським протекторатом. Адміністрація розуміла, що лінія фронту штука не стабільна, тому треба якомога швидше приймати рішення про українізацію, та зважаючи на брак часу, міський голова встиг лише перейменувати кілька центральних вулиць міста, видати указ про обов’язкову україномовну освіту у школі, а також закласти фундамент пам’ятника Богдана Хмельницького, але зважаючи на значні польські та на диво більшовицькі настрої в місті, основу монумента вночі підірвали тротилом, як-то кажуть, не судилося.
В усій цій епопеї було щось таке, що Юрко проґавив, він це відчував. Якась деталь, яка було дуже значимою, але водночас прихованою від людського ока. Можливо, ворожі спецслужби самі не звернули на те уваги, хтозна.
Час спливав швидко. Юра інколи прокидався з думками, як там хлопці на Сході, періодично надсилав їм волонтерку, дзвонив, зустрічав їх, як ті були проїздом через його місто. Наукова робота просувалася, матеріалу було дуже багато, тема цікава, тому не складна. Не вистачало якогось адреналіну, і ось після зими з Юрком трапилася одна пригода. Він їхав у тролейбусі й зустрівся поглядом з вродливою дівчиною, вона мило йому посміхнулася. Юрко не довго думаючи, вийшов за нею не на своїй зупинці й дотримуючись певної дистанції, немов хижак, що веде свою жертву, почимчикував услід. Юнка підійшла до намету, де якась жіночка роздавала листівки, й діставши термос з чаєм, налила тій склянку. Справді! Юрко й не зчувся, як почався новий виток виборів в Україні, президента вже вибрали, настав час Верховної Зради, як любили жартувати в народі. Юрко підійшов до намету, старша жінка, засуєтившись, одразу тикнула йому газету з якимось флаєром, а молода дівчина ніяково посміхнулася й показала свої білосніжні, мов перлинки, зуби. Хлопець зніяковів. Оксана, так звали дівчину, була студенткою 4 курсу й вивчала документознавство — і чудо — в тому ж університеті, що й Юрко. Виявляється, вона вже чула про героя війни, гордість альма-матер та багато кумедних епітетів, які змушували Юру соромитися. В Оксани було чудове почуття гумору та ніжна шкіра. Юрко закохався.
Ледь не щовечора вони бачилися після навчання дівчини, гуляли містом, пили бергамотовий чай - каву чомусь Оксана принципово не переносила - й багато цілувалися. Крига на серці Юрка почала скресати.
- Чому ти мені не розповідаєш про аспірантуру: це ж, певно, так цікаво! - якось дорікнула дівчина Юркові.
Він почухав бороду, часто так робив, коли міркував.
- Та де там? Історія — нудна наука: багато пилу, книжкових хробаків та зрад.
- Твої історії мені ніколи не набриднуть! - всміхнулася своєю янгольською посмішкою Оксана. Тоді Юрко зрозумів, що хоче з нею одружитися.
Одного вечора, коли Оксана прийшла до Юрка додому, вони лежали в ліжку й тихо розмовляли. Дівчина весело щебетала про те, як їй подобається нова робота. Вона влаштувалася журналісткою в місцеву газету. Юрко трішки ревнував, але це нормально, йому хотілося, щоб дівчина розвивалася, зростала, в неї був неабиякий потенціал, тому варто було бути чоловіком і поступатися власними бажаннями. Оксана помітила, що хлопець її не слухає і штурхнула його ліктем у плече, де був викарбуваний тризуб: “Агов, я з ким балакаю?” А тоді поцілувала його в носа. Юрко мовчки підвівся, відкрив шухляду на сусідньому комоді й дістав звідти фотокартку. Це фото він поцупив з тої архівної справи в СБУ, де працював над матеріалами дисертації, на ньому було зображено підірваний монумент, на якому мав височіти пам’ятник Хмельницькому. Оксана взяла до рук фото, покрутила його і сказала: “Та це ж центр, глянь, тут тільки кінопалацу бракує!” Геніально! Ось те, чого не міг Юрко побачити між рядків, так би мовити. Це була сьогоднішня центральна площа, яка ще сто років назад вважалася за околицю. І як Оксана про те здогадалася? Відьма, їй-богу.
Після пестощів та ніжності вони довго кохалися, на одному подисі. Юрко глибоко проникав у дівчину, а та солодко під ним стогнала. Вони любили одне одного. Після знеможіння Оксана побігла в душ, чистюля, а Юрко не помітив, як заплющив очі і заснув.
Останнім часом хлопець прагнув, аби сни не приходили, бо зазвичай це були жахи, але цього разу це була якась фантасмагорія, містика, глибинна й безкінечна влада несвідомого. Юрко побачив волохатого величезного чоловіка, схожого на снігову людину з американських фільмів. Він тримав у руках дерев’яний спис із кам’яним наконечником. Істота зачаїлася в хащах і пильно вдивлялася в темінь, яка була усюди, лише зоряне небо над головою. Раптом почувся тріск. Важкі, розмірені кроки. З нетрів на галявину вийшов мамонт. Якщо чоловік порівняно з Юрком був величезним, то тварина мала гігантські розміри. У цей момент довкола галявини заблимали іскри й запалені смолоскипи полетіли на заздалегідь заготовлений хмиз, усе довкола запалало. Налякана тварина заревла й кинулася тікати. Первісний чоловік зірвався на ноги, на якійсь напівлюдській мові щось прокричав і босоніж полетів за здобиччю. Мамонт ламав усе на своєму шляху, його очі сповнював страх. Нічого в житті він так не боявся, як вогню. Кілометри за кілометрами тривала погоня, аж раптом лапи тварини послизнулися на мокрому і вона шкереберть полетіла в яр, в якому на неї чекали забиті палі. Це був кінець. Мисливці розчленували тушу й потягнули її до свого поселення.
Юркові не було гидко чи обурливо, уві сні його сповнював магічний трепет, особливо під час погоні. Щось таке він відчував на війні, коли його розвідгрупа виходила на чергове бойове завдання в “мінус” і стикалася з ворогом. У бій вони не вступали, бо завдання були інакші, але, немов хижаки, вони тримали сепаратистів на мушці і проводили їх доти, доки ті не зникали за горизонтом. Хтозна, чи і Юркове життя одного разу не залежало від натискання на гашетку когось з потойбіччя.
Тушу мамонта затягли в поселення, оточене парканом з патиків і верболозу, й поклали на вимощений камінням п’єдестал. Жінки, діти, старі та, звісно, воїни стали довкола й почали бубоніти невідому мантру. На певній ноті з натовпу вийшов чоловік з розмальованим обличчям і фігуркою мамонта в руках. Він підійшов до туші, поклав ліпнину поруч з головою тварини, омив її бивні від крові й почав щось шепотіти — всі довкола встали навколішки й затихнули. Через певний час чоловік підвівся й, здійнявши руки до гори, проказав якесь заклинання. Юрба збуджено піднялася й затупцювала на місці. Після цього всі по черзі підійшли й, напівколиваючись, вклонилися тварині. Лише тоді обряд було сповнено. Мамонт мусив померти.
ID:
836779
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.05.2019 11:55:44
© дата внесення змiн: 28.05.2019 11:55:44
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
