зухвалі обійми голодного вітру_
пручається осені зайва душа_
ці вулиці сірі – околиці світу,
цей погляд_ що лезо ножа_
>
тікає від себе втамована врода,
дратує відлуння тверезої тями_
шукає нового собі ляльковода
розристана тінь під ногами_
>
сьогодні вона вріже сплутані коси,
спаливши нарешті останні мости_
лукаве сумління над хіттю голосить
і в мозку скавчать голоси_
>
нервові обійми голодного вітру,
нерівні умови жорстокої гри_
сльоза розмиває багряну палітру,
прийдешнє шепоче : “згори”_
