15.07.20
«Очі донизу. Говори. Чому мовчиш?
Чи то вже за щось караєш? Чи так вчиш?
Знову граємось в мовчанку?
Інша є? Завів коханку?
Що мені до того? Яка різниця?
Називаєш сонечко її, чи киця?
Чи то усе пусте, дрібниці?
Що? Верзу якісь дурниці?
А ти ж, у нас, маса інтелекту.
Не ту вибрав для комплекту.
Весь, такий, чистий, кристальний.
Ані добрий, ані злий. Нейтральний.
Мовчиш? Рівних тобі нема.
Що? Краще, щоб була б німа?
Як ти… не вимовиш і слова.
Що? Не подобається моя мова?
Вже не можна мовить і словечка.
Немов, я ота, дурненька…овечка.
Ну, крикни, рикни, хочеш – вріж.
Чи не перейшла ще той рубіж?
Очі донизу. Говори. Чому мовчиш?
Губи не облизуй. Це початок лиш…
…те твоє мовчання, наче, зброя.
…бо ж хто для тебе…хто я?»
«Досить! Хватить! Схаменися!»
Зупинив її умовним знаком.
«Чуєш, сонечко, моя ти киця,
Зараз станеш лебедем і раком.
А як хочеш…побалакати трішки,
То не кричи-ричи й не плач,
А роздягайся й клич у ліжко.
Ось таке собі втовкмач.
І тоді вгамуєш ненаситність,
Покажеш навички й уміння,
Продемонструєш усю спритність.
Там уж ми дійдемо розуміння.