25.08.2020* 12:10
Повільно, потроху чищу свій Архів, щоб синам спростити роль душі прикажчиків, коли я приєднаюсь до Більшості. В різних папках перемішані мої: начерки і малюнки, архітектурні скици та креслення, вірші та прозаїчне щось, записи ситуацій періоду мого становлення в якості «просунутого» - мої матеріали та моїх колег по Розширенню Сенсорних здібностей, фотокартки та фотонегативи, листи, які чудом збереглися за час мого карколомного життя, які вчасно не знищив, тощо. Перебираю все це, чищу від пустопорожнього і дивуюсь як багато я забув, і дивлюсь на це, читаю це немов не своїми очима і не своїм розумом сприймаю це. І мені здалося, що є рація показати дещо своїм друзям по Фейсбуку та по Клубу поезії – а раптом я їх повеселю. А може буде навіть цікаво.
1. Відрядження до Вінницької області – рецензування забудови сіл, що виставлялися на Всесоюзний конкурс забудови сіл.
Записи у блокноті.
15.05.1985
Райцентр Томашпіль.
Футбольний матч на Кубок імені Черняхівського Томашпільського району.
Грали: команда села Липівка та команда кооператорів району.
Йшов дрібний дощик
Перший тайм.
Воротар Липівки сам собі закотив м’яч у ворота, бо був бундючний як півень, але як спортсмен – слабий-слабий. Це було так кумедне, що глядачі реготали з його рухів.
Селяни весь час «сиділи» на воротах супротивника, але при цьому весь час театрально кумедно падали, немов це було запрограмоване, і були вже перемазанні грязюкою. Хоча і не забивали голи. Рахунок 0/7. Публіка від душі потішалася.
Другий тайм.
Селяни раптом почали грати злагоджено і рахунок став 7/2 не на їх користь. Суддя двічі закривав ворота «ковбасників» і давав сюрчок коли м’яч вкочувався у ворота.
Публіка реготала, свистіла, вигукувала пропозиції…
- Безюк! Звільню з роботи! Безюк! Зніми труси! Безюк! Бий, бий, вище, вище! Хто вище б’є – той краще грає! Безюк! Не падай, там нема Марії!
Я не витримав і пішов, бо вже боліли щелепи від сміху.
17.05.1985
Райцентр Шаргород.
Кафе. Вельми не погане як інтер’єром, так і меню.
За сусіднім столиком двоє – батько і син. Батько – типовий селюк і типовий українець. Чоботи, «спінджак», вуса як у Шевченка, мозолисті руки. Син – типовий єврей – витончене обличчя, агатові очі, але статура батька. Одягнутий модняче – джинси, курточка явно закордонного пошиву. Розмовляють вишуканою українською мовою із явною повагою один до одного.
*
Усюди тільки українська мова. Навіть у Львові такого не чув.
*
Та тут все на парадоксах!
Біля кафе стоїть гарна, красива, з тендітною фігурою єврейка років 25. Давно не бачив таких красивих жінок-єврейок. У неї густе чорне волосся, все у дрібних кучерях. А поряд з нею стоїть дівчинка років 7 – точно таке обличчя, точно таке волосся, але не чорне, а жовто-біле, як у естонок я бачив колись. І очі не чорні, а небесно голубі.
Я не міг примусити себе не дивитися на них у захваті.
І знову українська мова.
Сестри? Чи мати і донька? Скоріше за все – саме так і є.
*
Безлюдна вуличка старої єврейської забудови. Повільно пройшов по ній вибираючи що буду малювати. Все – одноповерхова забудова приватними будинками яким, напевно, років 200. Вибрав найбільш оригінальний і примастився напроти нього через вулицю. Сточи і підпираючи паркан. Я встиг зробити на папері контурний малюнок олівцем, розкрив коробку із пастеллю «Джокондо», витягнув потрібну паличку і тут за моєю спиною роздався жіночий голос:
- Ну от, що я казала, і нас будуть малювати рано чи пізно!
Я від несподіванки ледве не підстрибнув. Ліворуч від мене відкрилася хвіртка і виплила дорідна добродушна єврейка.
- Боже мій! То ви напевно із Києва! Хто ще буде малювати нашу красу? Ньома! Виходь сюди! Тут художник із Києва нас почав вже малювати!
Напроти мене відкрилася хвіртка, вийшов худющий Ньома років 20 і мовчки став ліворуч від мене. Потім вигукнув голосом Левітана:
- Клара! Тут малюють!
Через мить навколо мене вже був натовп. Спочатку вони увічливо питали чи дійсно я киянин. А потім почали згадувати як інші кияни тут фільм знімали, а потім з’ясовували чи з їх вулиці є хто у Києві, Там є хтось від них художник? Нема? Але аж двоє музиканти! І коли приїде до мами Йосиф? Аврум, знаєте, одружився. Гойка. Робить кар’єру.
Поступово весь цей кагал забув про мене і почав з’ясовувати різні обставини включення їх вулиці к велике мистецтво, а я тихенько вислизнув із їх кола і тихо пішов собі. Так і нема у мене жодного начерку навіть із Шаргороду.
На другий день був у головного архітектора міста, розказав йому про цю пригоду і він від душі посміявся. Запитав у нього, чого ці халупи не знесуть, адже новобудова вже підпирає їх. Відповідь мене його не здивувала:
- Не можна. Там є будинки віком і більше 200 років. А під кожним із них є декілька поверхів. Хто не приходив сюди – турки, поляки, татари, українці, росіяни, білі, червоні та біс його знає які ще банди, то євреї завжди ховалися у свої катакомби. Там земля немов голландський сир вся у дірках, ходах та тунелях. То яке там сучасне будівництво?
Цікаво, а як тепер там через 35 років після мого візиту?
ID:
886922
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.08.2020 15:48:25
© дата внесення змiн: 25.08.2020 15:48:25
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
