спірально, в буденності ранніх міських колій,
де Бог безсоромно, відверто усіх епігонить,
ніколи (чи майже ніколи), проходячи повз ікони,
не бачила в них полігони
людських падінь.
якби ж нам сказали малим найщирішу правду,
оту прапраправду, просту, як лоза винограду,
завбільшки з настоянки квітів та листя граба,
якою мене натирала звечора баба,
щоб спала міцніш.
де я ось така маленька - найменший атом
і теплоізоляційна, як та скловата,
більш емоційна і менш подібна до тата,
дивлюсь на усе і боюся при всіх вдихати
правду сліпих та глухих.
сіамські будинки різняться лише поверхами,
ростуть, як на дріжджах, як ті полігамні
сім'ї, стою біля них, а вони під ногами
у мене: похмільні, стерильні, немов поминальні
сльози усіх живих.
