Повмирали батьки. Розлетілися діти по світу.
Стало пусто в дворах, де колись вирувало життя.
Ніби все, як було: теплий дощик, і сонечко світить...
Та ніщо і ніколи не вертається із небуття.
Заростають стежки, де ходили матусині ноги,
В яблуневім саду непокошена батьком трава...
І на ріднім такім, і до болю знайомім порозі
Вже проріс подорожник, і глуха зацвіла кропива.
Ще під вікнами пахне здичавілий любисток і м"ята,
Тільки теплого світла в тих вікнах не видно надвечір...
Сиротою стоїть мовчазна і зажурена хата,
Павутиною смуток вдягнувши на стомлені плечі.
Як не чула давно вона пісні й дитячого сміху!
Сниться їй тепла піч, метушіння курчат у дворі...
Але ні, лише вітер лягає спочити під стріху,
Та виводить пісень у холоднім пустім димарі...