серед пристойних людей у кварталі самогубств не буває.
принаймні таких, що призводять до смерті...
.................................................................
пристойних людей щовечора бачиш в кафе.
("Монпарнас", Е. Гемінгвей)
невеличка "прелюдія" до цього віршування...
не знаю чому, з якого такого дива мені раптом пригадався великого таланту московитський поет С. Єсенін... - а саме, його самогубство (у якому сумніваються самі москалі)...потім якось асоціативно пригадався В. Маяковський... - його смертельний постріл собі у голову...а от згадка про Е. Гемінгвея мене вже підштовхнула до цього віршування...
...Гемінгвея читаю...
відкритою книгу відклав
на журнальному столику.
здіймаюся з крісла.
підійшов до вікна.
запалив сигарету в задумі.
дивлюсь в окуповане, зраджене місто.
вслухаюся у монотонність дощу.
не знаю - звідки воно,
але зринуло в пам"яті твору якогось рядки:
"в неї були підведені білим вуста.
і вії були в неї білі.
на блідому обличчі її
це виглядало мертво..." -
і коли в сьогочасному настрою
ці рядки прикладаю до міста... -
сумно стало одразу чомусь...
беззахисно...мертво...
відчиняю навстіж вікно.
монотонність дощу як релакс -
чується в ньому мелодія джазова...тиха,
проливається з неба,
з клавіш захмарного піаніна...
безутішність думок і чуттів
зливаються із дощем
і краплями сіються містом...
...і виходило сонце з-за хмар.
і вимите начисто місто
засяяло в барвах
сліпучо і феєрично.
навіть калюжі усі на узбіччі
дороги супроти вікна
до неба всміхалися райдужно променисто.. -
не вірилось аж,
що у дивному світі такому існую
я і книга Ернеста,
котра читається мною у кріслі
в окупованому
і майже порожньому місті...
Це просто неймовірно - писати так просто, і в той же час так глибоко. 
дякую, 
