Вірячи людям, які обливають брехнею,
Мовчки надіючись, що все одно буде краще,
Спрагло ковтаючи їхню бридку ахінею,
Що реалізмом не стане ніколи й нізащо,
Інколи сліпнеш, втрачаючи в темряві світло.
Іноді навіть собі навідріз вже не віриш.
Мучишся, знову мусолячи спогади згірклі.
Заново зводиш кордони, будуєш і ділиш.
Все забувається, варто діждатися ранку,
З часом найглибші порізи залижеш і зцілиш.
Люди завжди випивають тебе до останку,
Якщо ти їм безперечно і сліпо повіриш.
