Чомусь так сумно у душі і так безкрило,
Чомусь так тихо, наче в місті без людей,
Чи без людини, що пройшла крізь душу й тіло,
І вийшла в простір із прочинених грудей...
А я туди, немов шалена бігла...бігла...
Туди, де вихід із душі в безмежний світ,
В сльозах спинившись зрозуміла, що не встигла,
В руках лишилися спустошеність і дріт,
Тоненький дротик почуттів, який зникає,
В гірких туманах, в пащі прірви, поміж скель,
Де, мов шуліка, біль окрилений літає,
А сепень пише вже осінню акварель...
Любов'ю серце, мов грозою прогриміло,
І стало тихо, наче в місті без людей,
Чи без людини, що пройшла крізь душу й тіло,
І вийшла в простір із прочинених грудей...
***
