Я йшов вздовж поля
Щоби стерню дивитись
Що після жита
Кінець вінчала літа.
Було вже до обіду
І наче сама доля
Вела мене по сліду,
Щоби там опинитись.
І сам такий і стрів таку…
Дівчатко хутірське,
Просте, трудолюбиве
Із личком непомитим
Несло обжинки з ниви,
Сніпків останніх жита.
Щось з неба стрільнуло мене
І щось мене спинило,..
Якесь душевно-вогняне,
Неначе ангела заділи крила…
- Дозволь допоможу́, я їй кажу́,
І називаюся Іванком…
- А наші ниви у одну межу
І мама назвала мене Меланка…
Меланко моя, моя доля…
Давно нема межі вже серед поля..-
Одна велика і родюча нива
І пара ми, по божому, щаслива.
*картина Трутовского Констянтина "Дівчина із сніпками",
19-те сторіччя, початок
