Господи Боже, що то крику було в нас
за тоті ліси та пасовиська!
І. Франко
Як пил, здмухнувши з долоні розлуку,
Я йду до яру слідами колишніми.
Ось тут черешні брели попід руки
Й очі втішали убраннями пишними.
Пні та оцупки залишені.
Отче село, сиротино покинута,
Райський садку в небокраєвім полі,
Видно, журбина твоя ще не випита,
Раз у заруці мамон мимоволі—
Й краю немає сваволі.
Лементи совісті палять кострища.
Впевнені: душі з’єднаються з небом?
Пуща соснова сумним попелищем
Стала під крики глумливі: —Так треба!
Жадібність смокче:— Нам ще би…
Страдне село, бузувірством окрадене
Марні благання—заляжуть в пустелі.
І, звідусіль безпросвітком обкладене,
Ти, як сльоза, непомітно пощезнеш
У споживацькій хурделі.
Думи твої невеселі.
На жаль, така сумна наша реальність.
Боляче і дуже шкода, що люди не добріють, а як хижаки знищують все святе, а села вимирають. Дуже гарний вірш, майстерно написаний.
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Страдне село, бузувірством окрадене
Марні благання—заляжуть в пустелі.
І, звідусіль безпросвітком обкладене,
Ти, як сльоза, непомітно пощезнеш
У споживацькій хурделі.
Думи твої невеселі.
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Неперевершено, Валічко!,аж серденько затріпотіло
Зворушливі думи,чому невеселі?
Чому непочую сміху в оселі?
Я в жмуток сховаю свій смуток у слові...
Чому у людей немає любові?
Як вижити люду, коли у неволі...
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш правдивий і злободенний. 
