|
«Золото Вінцена,.. або серце — не золото»
----------------------------------------------------------
"Не гріх —
Коли хвилюють
Нас
Пристрасті,
Проте..,
Погано бути
У їх
Власті..."
-----------
(В. Блейк "Осуда невинностей)
==================
—
—
===============
*********
"Слово — каприз, а мовчання — золото..."
А може і не так !..
"Бо.., справа — є золото, а слово — порожнеча, якщо не приносить поважності в
співчуття...." — Це є моя думка і погляд на деякі аспекти нашого життя, що весь час підсовує нам свої завдання, як уроки...
"Слово без діла — ніщо.!."
А, може,.. це і не сюди я приплів — адже розмова йде все ж про золото...
Багато ще на цю тему висловів різних з життя, але саме життя такі теми
неодноразово підносить — не придумаєш...
А ви знаєте, як добувати золото — з нічого?і
Ні-ііііііііі ..?
Тоді приїжджайте до нас — в Париж і.., самі побачите, як можна добувати золото.
Людей побачите, які цим займаються.., а то й самі спробувати зможете...
Загалом — розповідь моя ось саме про це.
Про те саме, що називається людський фактор.
Фактор, який і сам не відає, що творить — іноді...
Іноді ж буває...
Все в цьому житті буває...
Буває з людьми...
Адже люди пишуть про все :
про те, що знають і те, що не знають;
про те, що чули і не чули, а тільки здогадуються;
про те, що заборонено і те, що явно небезпечно
писати.., але вони пишуть.
Навіщо?..
А люди хочуть відобразити свій день життя.
Той день життя, що втік і не повернеться
вже ніколи, але...
З таких ось днів складається чиєсь життя, що котиться і біжить, що вимагає і
тисне, що змушує озирнутися і зрозуміти, а куди ми всі йдемо, або їдемо...
Отже...
Якщо їхати поїздом метро № 01 до самого кінця, на схід — прибудемо на станцію кінцеву Шато-де-Вінцен, або Вінценський замок, який знаходиться просто в тому
самому історичному Винценськом лісі.
Так от.., заходимо ліворуч від замку в ліс і... побачимо намети бездомних, де і живе один з наших героїв оповідання.
Зовуть його, умовно — Вова.
Він вже так давно в Парижі, що забув зовсім — навіщо він тут.
Бухло і бажання розбагатіти привело його сюди, — якщо вірити його запевненням, а може
і не тільки це.
Хто знає...
Але ось бажання отримати золото з нічого — це його переслідує, як прокляття і...
Стародавні алхіміки плакали б --дізнавшись про невігластво сучасних видобувачів
золота.
А, може, і сміялися б від радості, що цим
— сучасним, не вдалося розкрити
секрет цього процесу, яким і самі хворіли всі вони...
Одного разу...
Іду з Алексом-прибалтом по Вінцену і потрапляємо якраз на Вову, який
тягне якісь неметалеві і металеві предмети з втомленим виглядом
приреченого на успіх.
Побачивши нас, він зупинився і привітався з Алексом, — Привіт,.. ти як ?
— Нормально,.. А ти? — Тут же зреагував агресивний по натурі, як Овен від
народження, Алекс,—
Все золото гребеш ?
— Та..— Зам'явся той,
— Майже вже виходити почало і... знаєш, грошей немає
продовжити дослідження... Може.., допоможеш якось мені...
— Ти дослідженнями займаєшся, чи справою ? Тут мова йде про золотішко, а ти фігньою маєшся
— дослідження проводиш.., — Зробив різко випад Алекс на
обставини і підморгнув мені, — Я перестану тебе фінансувати,.. якщо немає
золота... Ти вже більше 4-х років досліджуєш всі можливості добування золота з
різних речей і предметів, а результату все немає і... немає. Може ти не тим займаєшся,
друг..?
Вова замешкався, якось, і... раптом поліз в кишеню та витягнув якусь дешеву
брошку, щоб з побоюванням сказати, — Ось.., я тут знайшов золото. Глянь...
— Це золото ? — Запитав мене Алекс.
— Золото це ?!. — Відгукнувся я і взяв простягнуту мені річ — Оцінити треба
би було.., глянути уважно...
Ясно було відразу, що "це" і не лежало близько золота, але...
— На перший погляд.., неначе золото — жовте, блищить, сіяє.., проте..— Почав я, —
Тут немає клейма проби.., а ще немає відтиску майстра, якщо це приватний виріб,.. —
І замовк, чекаючи реакції Вови...
І раптом той почав...
Не буду я переказувати його думок про невдачі життя...
Не люблю, знайте
— негативу.., проте...
Як тут, до речі, не бажається мені, або бажається — вам вирішувати, згадати ще такий
цікавий випадок з мого життя...
Жив-був один,.. зовсім вже рудий ленінградець — з корінних євреїв, який все ж називав себе росіянином — на прізвисько Юра.
Понесла його нелегка за кордон. Мабуть що, не по своїй волі, як я пізніше дізнався, але...
Зустрів я його випадково в соціалі на Нантері, де був табір для біженців.
Була зима і дуже холодно.
Спати бездомних возили туди спеціальним автобусом.
Ми — бувші "совки", об'єдналися в одній кімнаті на сім чоловік і спали там всього одну ніч.
Потім нас перекинули в сусідню, а потім знову в ту ж, де я побачив на матераці
білих *** що викликають моторошну коросту.
Я сповістив чергових, що хтось із вчорашніх заніс заразу.
Однако.., звинуватили мене.
Я образився і пішов, а інші залишилися на ніч...
І...
Рудий чухався від сверблячки та примовляв, крізь зуби, — Собаки,.. жіночого роду,.. бестії погані, виродки повзучі.., як вони жеруть мене і... весь час чухається тіло... Що це,
Макс ?
А це — ті вчорашні білі гниди, яких я уникнув, Юра — відповідаю я йому, —
Мстять за мене всім, хто попався...
— Знущаєшся..? Так..!
— А що ? Я ж попереджав усіх...
— І що ж робити тепер ?
— Викинь весь одяг.. помийся і продезинфікуй тіло. Найкраще — дьогтьових
мило.., або вже якимось іншим спеціальним для цього засобом...
— Та ти що..! У мене шкіряна курточка нова, джини, сорочка від" Версачі " і...
туфлі клас...
— Мешти можеш залишити, а решта все — в сміття, Юра. Без варіантів,.. або
буде свербіти ще гірше і ніщо тобі не допоможе.., бо це називається "Чесотка" — по вашому...
— Точно, Макс ?
— Безумовно, Юра..!
— Добре.., я подумаю...
— Та, що тут думати, Юра...
Він через тиждень з'явився в новому одязі і скаржився мені в бібліотеці, що його забрала спеціальна команда дезинфекторів від соціалу.., а одяг його викинули.
Людина не могла заспокоїться, але раптом...
Макс, я тут золото знайшов..! —
Оголосив він мені якось у бібліотеці Ж. Помпіду, де
я часто сидів в Інтернеті на своєму крутому ноутбуці "Санта-Роза" і намагався, після
не дуже складної операції на шлунок, прийти в себе,.. — В парку... Розумієш..,
просто під ногами валяється і... ніхто не бачить його.
— В якому-такому парку, Юра ?
— Той, що на лінії № 05, На Журесі...
— Де озеро підковою і сталактити в печері ?
— А я не знаю,.. але там в парку йде залізниця, а по ній возили золото...
— Звідки ти це викопав, Юра ?
— Ну.., знайшов в Інтернеті. Там,.. десь в 16-му столітті ще, ніби, добували золото, Макс. Я
ось думаю, тільки ти нікому не кажи — Я тобі довіряю.., що там ще залишилося
золото і для нас...
— Думаєш ?!
— Певен...
— Юра.., наскільки я знаю — такі місця, де золотішко було —
просто так не
залишають без нагляду. Це-раз..!
— Да...
— І... друге, тобі ніхто, якщо дійсно там було золото — не дасть там його
шукати і комуніздити... Розумієш ?
— Ні..!
— Загалом, Юра —
не шукай на свою дупу пригод... Золота там немає..!
— Це ти так спеціально говориш, а сам, мабуть, нишком підеш копати без мене...
— Дурень ти,.. рудий клоун..!
— Сам такий гарний...
Так ми, як ніби-то, і не сварячись — розлучилися.
Розлучилися, кожен при своїй думці, але...
Юра зник.
Через 8-м місяців він раптом з'явився і почав шукати мене.
Я в цей час вже привів здоров'я в порядок —
прийшов до себе і працював на будівництві,
стабільно, в поляка, але на інтернет забігав в бібліотеку, по суботах-неділях,
після обіду.
І тут, раптом, він мене виловлює і... кричить на всю біблітеку, — Макс,.. брат.., як ти ? Тисячу
років тебе не бачив..! Здоров...!..— Махає мені рукою через весь зал.
Шум-гам і... нас просять вийти.
Виходимо.
Юра вибачається.
Витягує пляшку горілки з рукава і просить розділити з ним його радість зустрічі...
Робити нічого —
заходимо в кафе" Ланч " на розі і... бухаємо та їмо.
Включаю інет і питаюся Юру, а де це ти пропадав, брат.., якщо не секрет.., а якщо
секрет — не говори...
— Депортували мене, Макс,.. тоді...
— Коли ?
— Ну.., коли я поліз золото шукати в шахту,.. по колії...
— У тому парку, чи що..?
— В ньому.., проклятому.
— Так.., ти.., все-таки поліз туди і...
— Як ти передбачив
— там камери, виявляється... Це гілка "SNCF".., що пов'язано
з метро і залізницею... Під охороною...
— Били ?
— Стукнули пару раз...
— Ну,.. ти хоть зрозумів, що золотом там і не пахне.., чи ні..?
— Знаєш, Макс.., а може там є воно.., якщо охорона така...
— Дурень ти, рудий,.. і тупий, як валянок сибірський...
— Чому ж,.. так відразу — дурень ?..
— Поліз ти в заборонене для публіки місце. І немає там золота, а тому охорона і камери, що
це запасна гілка метро.., а може бути і щось там інше є приховане... В
общєм — нєфіг шастать, де заборонено... Я ж тобі говорив...
— Що ти мені говорив ?..
— Небезпечне там місце...
— Це ти так спеціально.., бо я відчуваю — є там золотішко.., бувше..!
Напевно є...
— Та ти просто — вар'ят... Залишимо цю тему, Юра..! Я пішов...
Ось і... слів немає пояснювати кожному і всякому
— ну не буде золото лежати без
нагляду на видному місці..!
Це — стратегічний матеріал фінансово-економічного життя будь-якої країни...
Зрозуміло !.?
Хоча.., є воно — на видному місці.
Є..!
Перепрошуюсь дико перед вами всіма.., але руками помацати не дадуть...
В магазині — ювелірці є...
А, може.., дадуть.., та не всякому.
Дадуть і наздоженуть, щоб додати того сяйва, що золотом було...
Було і пройшло...
Як сон...
Бо все пройде і... золота не стане —
в наших очах спогадів...
Як там притча каже: "Золото випробовують вогнем.
Жінку випробовують
золотом.
Чоловіка випробовують жінкою."
Проте,.. не все те золото, що блищить...
Адже всі люди —гедоніки, або еротіки, як кажуть древні греки, а Карл Юнг стверджує, що
— інтраверти і екстраверти...
Простою людською мовою — егоїсти і альтруїсти.
А тому, ніщо — в цій людській суєті, нам всім не чуже...
Особливо — егоїстам...
Егоїстам, що дуже люблять золото...
Бо...
Якось раз підходить до мене Ваха
— кавказець і показує руку, на якій красується
дуж-жжж-же вже велика печатка-перстень і говорить своїм цікавим грузинським
акцентом, — Красень перстень,.. правда.?. І.., знаєш,.. за 35 євро — всього,.. взяв... Так ось пощастило мені..— І хитро так підморгує мені...
Вкрасти таку печатку в магазині він не міг, а в комісійному таку ніколи, за
такі гроші і... ніде, не купиш...
Висновок напрошується один
— хтось йому її продав ?
Хто так дешево міг продати таку цікаву річ ?
Думка працює з надкомп'ютерною швидкістю і видає результат...
На вулиці знайшов і... жінка сказала, що це її, а потім запропонувала продати тобі
задешево..? — Кажу навмання я, бо вже зустрічався з цим хитрим і
нахабним румуно-циганським розводом-обдурством для жадібних дурників..— А там і проба,
мабуть, є ? Так.?! — Додаю я вже з впевненістю, побачивши здивування в очах
Вахи, як підтвердження своїх думок...
Так.!. Є проба 583-я і.., взагалі-золото це..— Каже гарячий кавказець Ваха,
а я дивлюся і розумію, що ця його жадібність — його погубить, як егоїста,.. — Ось,.. глянь сам, сюди, Макс.
Він знімає свою печатку-перстень і показує обережно мені, не даючи в руки.
Ваха,.. викинь її і... забудь — це не золото, а, швидше за все, так званий "Булат", що імітує золото..— Кажу йому я, дивлячись на чітку пробу золота на його
цій печатці, яку завжди ставлять на всі вироби в колишніх пострадянських
країнах, як єдиний ГОСТ виробів і товарів споживання для населення — з
дорогоцінних каменів і металів,..
— Це голіма і хороша підробка,.. але не
золото, Ваха. Повір мені...
Та не жени ти, Макс, нісенітницю — ото,.. зависть тисне,.. Так.!? — Знову зарозуміло цідить
крізь зуби Ваха, для якого зізнатися в помилці — більше, ніж приниження, як
для людини з Кавказу, що виявився обдуреним кимось і став придурком,.. — Золото це.., кажу тобі я — проба ось тут показує, адже.., що це -- золото. Зрозумів ?
А що не зрозуміти, Ваха,.. — але ти через три-чотири дні сам побачиш, як позеленіє
твій палець і тоді сам зрозумієш, що тебе нахабно кинули і розвели, як останнього
лоха — Кажу я, спостерігаючи як наливається кров'ю обличчя у Вахи від його роздутого
Его, щоб зрозуміти тут же -- не варто перегинати палицю, а то тут до, непотрібного мені,
скандалу всього залишився маленький крок..— Я просто пропоную почекати і... само
життя все поставить на своє місце, брат. Годиться ?
Ти не правий, Макс.., ой-й,.. як не правий,.. але я згоден — давай через три дні побачимо,
що і як... Ти мені будешь "должен".., — якщо я правий і... це
— золото. Зрозумів ? — Каже самовпевнено Ваха і... ми розходимося, незадоволені своїм
розмовою і думкою іншого.., щоб залишитися все-таки при своїй думці...
Десь через днів 5-ть Ваха мене виловлює і тихим запобігливим голосом каже, —
Слиш, старий,.. а ти розумний, виявляється,.. Так..! А я ось промашку дав і... мої
бабки пропали..— А потім, помовчавши, додає — Розвели, розумієш, мене,
цигани.., а тебе поруч не було, щоб підказати вчасно...
Так я тобі не винен вже нічого —
сподіваюся, Ваха ?
— Стримуючи сміх, кажу я,..
— А то, може, продамо якомусь циганові їх виріб, як вони тобі..?
Ось-ось.., — Підхоплює радісно Ваха, — Це просто геніальна думка, Макс... А кому ?
Ну.., не знаю,.. сам знайди когось, — Відповідаю я і замислююся про те, як треба мало
нам всім для щастя і задоволення свого Его, але...
Як говорила моя мама: "Важко заробиш — солодко з'їси і... міцно, потім,
спати будеш,.. тому що нікому нічого не винен..."
А мама — це святе для кожного.
Мама поганому не навчить.
Мама завжди і у всьому допоможе...
Тому один мій знайомий написав своїй — в листі : "Мамо, я напав на золоту жилу і гребу золото лапатою... Терміново висилай мені гроші на нову лопату..."
Адже золото — воно таке.., кожного з розуму може звести,.. непомітно.
Якщо занадто про це думати...
Але найбільше золото кожної людини — це наше серце.
Серце, що розуміє інших...
Хтось почитає розповідь і подумає — і що тут такого.., що цікаво, якщо
ось у мене пригода була...
Розумію.., бо ми всі бачимо і чуємо, але не усвідомлюємо.., усвідомлюємо — але не вникаємо,.. вникаємо —але не відчуваємо інших, як себе...
А,.. іноді, і себе не можемо зрозуміти,.. чомусь...
Куди вже ІНШИХ..?
Скажений світ...
Божевільний час...
Всі біжать-поспішають.., а куди ?..
Адже життя таке коротке і всього, що надбав — не забереш зі собою в могилу.
У труни немає кишень...
Але ж всі ми — люди, які не вічні на цій землі...
Ми всі — лиш є гості життя і кожен з нас виконує, вибором бажаного — свою
якусь місія.., тільки свою — в упряжці суспільства, з усіма іншими...
Живемо ми суспільством, де немає нічого і нікого зайвого.., як у складному механізмі...
Тільки — болтиком, або гайкою...
Тільки " + " або "—"...
Навіть,.. якщо ти самотній...
Навіть.., якщо ти хворий...
Навіть.., якщо він вже — останній егоїст.., який любить тільки золото...
Золото, що нас сліпить своїм сяйвом неможливого, як емоції хвилювання...
Емоції.., що завжди тільки "Так..!" або
"Ні..!"
У всьому...
--------------------------------------------------------------
07.02.2011-18.06.2020;
Paris (St.D-U / С. P)
===============================
ID:
931046
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.11.2021 02:29:31
© дата внесення змiн: 16.11.2021 02:29:31
автор: Катинський Орест
Вкажіть причину вашої скарги
|
